Галицька сага. Велика війна

Здаеться, всi у полку знали, що iнфантериста Мороза вдома чекае любка, i це було темою частих насмiшок старших товаришiв; щоправда, вони якось самi собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

– До того ж Семен потрапить в улани, – вiв далi Валько. – Драпатиме вiд москалiв так, як нашi драгуни.

– Та не обов’язково тiкатиме! – прийшов на виручку Нагiрний. – Може, його командири будуть не такi безпораднi, як нашi.

Олекса хотiв було пiдтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук.

Видно, його почув не лише Мороз, бо всi розмови враз притихли. Солдати пiдвели голови догори, сподiваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетiло над окопом – i тут пролунав потужний вибух.

Росiяни почали артилерiйський обстрiл австрiйських шанцiв. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до мiсця, де притихли солдати. Напевне, один зi снарядiв вибухнув у самiй траншеi лiворуч, бо звiдтам чулися крики i стогiн.

Олекса Мороз iнстинктивно розпластався на днi траншеi й лише молився, щоб сюди не залетiв випадковий снаряд.

Але обстрiл закiнчився так само раптово, як i почався. Коли стало зрозумiло, що все позаду i бiльше вибухiв не буде, солдати почали поволi пiдводитись iз землi. Багато хто струшував iз себе землю, хтось роззирався навколо.

– Приготуватися до бою! – прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира iхньоi роти.

Олекса Мороз поглянув уперед.

З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

– Почалося, хлопцi! – мовив корпораль Нагiрний. – Спокiйно, без панiки!

Але панiки вже не було. Вона зникла одночасно з останнiми вибухами снарядiв. Натомiсть прийшла впевненiсть у тому, що все буде добре i саме тебе смерть не знайде. Принаймнi цього разу.

Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливiсть рукопашного бою.

Олекса пiдвiв голову над бруствером.

На вiдстанi з добрих триста крокiв наближалися шеренги солдатiв в оливково-зелених одностроях. Мiж ними було не бiльше п’яти крокiв, що пiдвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зiр, Олекса розгледiв, що i москалi причепили до гвинтiвок багнети, але, на вiдмiну вiд коротких австрiйських, тi були довгi й тонкi.

– Без команди не стрiляти! – нагадав Нагiрний.

Ця команда була даремною. Нiхто з солдатiв нiколи не воював, i нiкому не доводилося стрiляти у людей.