Галицька сага. Велика війна

Хоч що б чекало iх попереду, вже гiрше не буде.

Просто гiршого вiд того, що вони пережили, подорожуючи цiсарством у закритих вагонах, голi та голоднi, важко було уявити.

– Пане професоре, куди нас привезли? – запитав Тома свого сусiда, викладача унiверситету в Черновiцах[4 - До 1944 року так називалися Чернiвцi.].

– Це Грац, – вiдповiв той. – Тут колись я вчився. Фiзику в мене викладав сам Людвiг Больцман! Не думав, що повернусь у це мiсто ось так!

Професор Микола Ревуцький був довготелесим худим чоловiком уже поважного вiку, i було не просто великим щастям, а буквально дивом, що вiн витримав мiсячну поiздку.

Серед усiх «пасажирiв» восьмого вагона вiн единий досконало знав нiмецьку мову, без страху звертався до охоронцiв iз деякими вимогами i деколи навiть отримував позитивну вiдповiдь.

– Ви знаете це мiсто? – запитав сусiд лiворуч, священник iз Коломиi Василь Гнатiв.

– Прожив тут шiсть щасливих рокiв, – iдко вiдповiв професор. – І, чесно признатися, не розумiю.

– Чого?

– Я не пам’ятаю у Грацi такоi великоi тюрми, щоб там ми всi помiстилися.

– А коли це було? – поцiкавився священник.

– Тридцять рокiв тому.

– Ну, за тридцять рокiв могли не одну тюрму побудувати!

– Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, i всi, хто чув цю розмову, закивали головами.

Тим часом арештанти покинули вагони i вишикувалися на перонi. З числа прибулих вiдiбрали з десяток чоловiк, щоб тi звiльнили потяг вiд тих, хто не витримав цiеi подорожi.

Якийсь капiтан подав команду – i арештанти рушили дорогою на пiвдень. Професор Ревуцький згадував i нiяк не мiг пригадати, що саме було у його унiверситетськi часи на пiвднi Граца, де могла б розмiститися така кiлькiсть людей.

А Тома Бiлецький просто стомився загадувати, що на них чекае. Пiсля того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янцi, вiн перестав бути тим, вiд кого б залежало власне життя. Разом iз iншими членами товариства його спочатку декiлька дiб не випускали з будинку, де й затримали, потiм iх вiдправили на залiзничну станцiю, завантажили у вагони i кудись довго везли.

Лише вiд свiжих арештантiв вони дiзнавалися назви мiст, котрi проiжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всi ii витримали, аж ось, напевне, вона добiгла кiнця.

Тома нiколи не покидав свого повiту, та й до Кам’янки навiдувався вряди-годи, i то здебiльшого у справах товариства.