Настане день, закінчиться війна…

– Ось тут, гер оберст.

Полковник фон Праген прикинув у головi шлях, який доведеться подолати унтер-офiцеру.

– Вам зовсiм не залишиться часу побути вдома, – сказав вiн.

– Менi хоча б побачити маму, – щиро вiдповiв Теодор.

– Ідiть, – кивнув полковник. – Почекайте назовнi.

Засмужний вiддав честь, повернувся i залишив намет.

Довго чекати не довелося. Не минуло i п’яти хвилин, як поли входу вiдхилилися i з’явився фон Шлосман. Вiн важко зiтхнув.

– Ну ви даете, Теодоре, – видихнув вiн. – Ваше щастя, що полковник мае сьогоднi гарний настрiй, а то не знаю, чим би ви вiдбулися.

Засмужний скромно мовчав.

– Але добре те, що добре закiнчуеться, – продовжив обер-лейтенант. – Вам дозволено вiдвiдати рiдних у межах вiдрiзку часу, який ви самi i назвали.

– Дякую, гер обер-лейтенант.

– Почекайте! Щодо повернення. Вам вiдоме село Добросин? От i добре. Завтра о дев’ятiй годинi ми проiжджатимемо через нього.

– Я зрозумiв.

– Кого залишаете замiсть себе?

– Драгун Вiхоть, – вiдповiв Засмужний.

– Ви вiльнi. І зробiть так, щоб менi не довелося шкодувати за свое рiшення.

Теодор Засмужний повернувся i швидкою ходою попрямував до свого намету.

Зрештою, зiбрався вiн швидко i не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Вiн пустив коня легким бiгом, перетнув невеличкий потiчок, що був природною пiвнiчною межею табору i зник серед дерев. Теодор час вiд часу пiдганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже i близькою, як вiн переконував полковника.

Спочатку Засмужний хотiв пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’iзну, перевiрену дорогу, що вела через Магерiв.

Осiнь цього року виявилася хоч i холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда i iхати нею було легко.

Перiодично мiняючи алюр, Теодор досить скоро побачив злiва мiстечко Магерiв. Тепер до рiдного села було недалеко.

Але лише бiля сьомоi години Засмужний порiвнявся з церквою. Вiд радостi вiн навiть зупинив коня, зняв з голови шолом i перехрестився.

Хоч як хотiлося Теодоровi зайти у таку рiдну церкву, вiн все ж розумiв, що головне, ради чого вiн приiхав, не це. Тим бiльше що вечiрня вже закiнчилася i люди розiйшлися. Тому Теодор надiв шолома, пришпорив Карту i галопом помчав до рiдноi домiвки.

Село залишилося позаду, i вершник виiхав на польову дорогу.