Настане день, закінчиться війна…

Обабiч пустували зiбранi поля. Людей на них не було, тому Теодор одразу замiтив попереду самотню дiвочу постать, яка повiльно йшла у тому самому напрямку, що i вiн. Заiнтригований, хто б це мiг бути, драгун пришвидшив крок i невдовзi порiвнявся з дiвчиною, яка вiд несподiванки вiдсахнулася. Обое зупинилися. Дiвчина з деяким острахом дивилася на озброеного вершника, а Теодор напружував пам’ять, намагаючись згадати, де ж вiн ii бачив. Здогадка блиснула миттево.

– Провалитися менi на цьому мiсцi, якщо це не Палазя! – вигукнув вiн.

Це дiйсно була Пелагея Панько, сестра Настунi. За цi два роки, поки Теодор не бачив ii, дiвчина пiдросла, перетворилася на справжню красуню. Вперше юнак подивився на неi як на жiнку.

Палазя зашарiлася i опустила очi.

– Невже не впiзнала? – здивувався Теодор.

– Чому? Звичайно, я впiзнала вас, – нарештi спромоглася на вiдповiдь дiвчина.

Це розвеселило Теодора.

– А вiдколи ми перейшли на ви?

Вiн зiскочив на землю, перекинув вуздечку коневi через голову. Тепер перед дiвчиною стояв стрункий високий драгун у повному обмундируваннi, тiльки важка гвинтiвка крiпилася до сiдла разом з сумками для iжi i набоiв.

– Ми ж з тобою як-не-як рiдня, – продовжував вiн. – Тому давай без твого ви. Згодна?

Дiвчина тiльки кивнула головою.

– От i чудово! Ти чому сама iдеш?

– Я була на вечiрнi, – смiливiше вiдповiла Палазя. – Отець попросив нас декiлькох залишитися, щоб прибрати в церквi. А решта пiшли ранiше. А ви… Ти додому?

– Так, нарештi вiдпросився у командирiв.

– А надовго?

– Якби-то. Завтра з самого ранку мушу бути в Добросинi.

– Так швидко?

– Служба, – скромно, але з деяким значенням вiдповiв Теодор.

– Тодi тобi треба спiшити, щоб встигнути побути вдома, – занепокоiлася Палазя.

– Це правда, – згодився Засмужний. – Але ми, драгуни, не залишаемо дiвчат одних у чистому полi. Тому якщо ми поспiшимо, то я обов’язково приiду додому ще засвiтла.

З цими словами вiн скочив на коня i подав руку дiвчинi.

– Я? – здивувалася вона.

– Не хочеш же ти, щоб я запiзнився додому!? – посмiхнувся Теодор i протягнув руку.

Палазя з деякою недовiрою подивилася на високого коня, нахмурила брови й обережно пiдiйшла до юнака. Той нагнувся i, схопивши ii пiд руки, легко пiдняв i посадив перед собою.

– Ой! – злякано вигукнула Палазя i схопилася рукою за куртку Теодора.

– Вйо! – легко пiдiгнав коня Теодор, i кобила рушила легким кроком.