Отроки княжича Юрія

– Бачу, – вiдповiв Глiб. – Я хочу оглянути мiсцевiсть.

Ярополк кивнув головою i пiдняв руку. Миттю поруч виник його джура – довготелесий пiдлiток, увесь гордий цього звання.

– Коней менi i воеводi! – розпорядився десятник.

Джура так же миттю зник.

– Зараз приведуть.

– Добре. А поки що пройдемося, – сказав Глiб i першим попрямував насипом.

Ярополк знизив плечами i рушив услiд.

– Гадаю, Ярополку, настав час порозумiтися, – пiсля деякого мовчання мовив Глiб.

– Про що, воеводо? – не зрозумiв Ярополк, хоч, чесно кажучи, здогадувався.

– Хочу дещо розповiсти, а там вже тобi самому вирiшувати, що i як. До вчорашнього дня я навiть уявлення не мав про Щекотiв. Поверталися з невдалого походу, як князь поставив мене сюди воеводою. Лев був невдоволений станом оборони городища. І вiн був правий. У мене мало вiйськового досвiду, але взяти Щекотiв менi не складно. Хоч при розумнiй оборонi вiн може вистояти досить довго.

– Одразу пiсля навали монголiв вiд гнiву Данила тут заховався тодiшнiй луцький князь Ростислав?.

[12 - Ростислав Михайлович (1219–1262) – князь новгородський, галицький, луцький. Противник Данила Галицького. У 1242 роцi змушений був рятуватися втечею пiсля невдалоi спроби скинути Данила.] Тодi Данило не змiг взяти Щекотiв, – повiдомив Ярополк, вражений вiдвертiстю нового воеводи.

– Так? – здивувався Глiб. – Чесно признаюся, не знав. Але зараз цього немае. Тому я зроблю все, щоб виконати волю князя.

Вiн подивився на Ярополка i закiнчив:

– Чого б менi це не коштувало!

Тим часом джура привiв коней.

Глiб з Ярополком мовчки скочили на сiдла.

– Звiдси поляки навряд чи ризикнуть наступати, – показав Глiб на болота. – Пiдступае весна, лiд у такий час ненадiйний наш союзник. А ось чекати ворога треба iз заходу, з-за гори. Подивимось!

Вiн повернув вуздечку. Кiнь слухняно виконав команду.

– Показуй дорогу, десятнику! Хочу все оглянути з гори.

Ярополк кивнув головою i першим направив коня дорогою вгору.

Їм довелося обминати численних робiтникiв, що, наче мурахи, снували в обидва боки то iз в’язками дров, то за ними.

На саму гору вела вузька звивиста стежка, якою вже давно нiхто не ходив. Це Глiб визначив iз залежаного нестривоженого снiгу.

– Погано! – вiдзначив воевода.

Ярополк мовчав. Вiн розумiв, що бути невдоволеним Глiб мае повне право. А новоспечений воевода про себе похвалив такт десятника.