Отроки княжича Юрія

Всiма своiми дiями Юрiй намагався не бути схожим на батька, навiть зовнiшнiм виглядом зовсiм не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борiдку, то молодий син поки що вiдмовлявся ii вiдпускати. Як i батько, Юрiй вже змалку (а це майже десять рокiв) не злiзав з коня, беручи участь у численних вiйськових походах. Принаймнi навколишнi землi могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частiше, анiж бачила його сама Русь.

Поруч Юрiя лежав, пiдклавши пiд голову сiдло коня, син литовського князя Тройдена Римунт.

Хоч правитель Литви i завдавав Русi багато клопотiв (один лише похiд на Дорогочин чого вартий!), це не завадило князю Левовi прихильно ставитися до його сина, котрого Тройден, як виходило, не любив i, свого часу вiддавши на виховання у Львiв, просто забув про нього. У свою чергу Римунт також не спiшив повертатися у литовськi лiси, вiддаючи перевагу спiлкуванню з русичами. Правда, намагання мiсцевих вчителiв не пропали даремно, i, полюбивши книги, яких у князя було багато, Римунт став подумувати, чи не пiти йому у якийсь монастир. Своiми думками литвин подiлився лише з Юрiем. Княжич, сам далекий навiть вiд думки провести свое життя у чернечiй келii, тим не менше, не став вiдмовляти друга.

Навпроти княжичiв (а Римунт ним був також, не тiльки Юрiй) примостився Богумил. Вiн був сином воеводи Свiтозара, якому колись довiряв навiть король Данило. Коли ж воеводи не стало, юнака запримiтив княжич Юрiй i забрав до себе. Поставивши Богумила на чолi особистоi охорони, Юрiй тим самим видiлив його з-помiж iнших вельмож.

Четвертим у наметi був начальник сотнi Глiб. Наймолодший серед iнших, вiн, тим не менше, вже встиг одружитися i був щасливим батьком пiврiчного карапуза. Своею присутнiстю тут вiн завдячував давнiй, ще з часiв безтурботного дитинства, дружбi з сином воеводи Свiтозара i тому факту, що жоною Глiба була сестра Богумила Добрава.

Княжич Юрiй мiг бути впевненим у вiдданостi присутнiх, як у свою чергу i вони сподiвалися на покровительство сина князя, коли у цьому виникне потреба.

Зараз же всi думали не про якiсь можливi проблеми кожного, але про спiльне: що iх усiх чекае в найближчому майбутньому. Можливо, вже навiть завтра.

– Слухай, княжичу! Ти серед нас найрозумнiший. Скажи, якого дiдька?[7 - Тут дiдько – з давньоруськоi мiфологii: злий, ворожий людям дух.] нас понесло у Польщу, – запитав Богумил. – Особисто менi добре жилося у Львовi. Я зможу нарештi вибрати собi любку i женитися.