Отроки княжича Юрія

Нас, твоiх прихильникiв, тут бiльше, i ми всi будемо намагатися з’еднати тобi кракiвських панiв. Поспiшися, ласкавий княже, бо поспiх тут рiшае.

Лев поклав листа назад у скриньку.

– За все свое сiмейне життя Болеслав так i не спромiгся вмовити жону Кiнегурду лягти з ним у лiжко, – продовжив Лев. – Тому i пообiцяв менi, своему свояковi, корону. Ви гадаете, менi потрiбна Польща? Нi менi, нi нашому батьковi, нi вам вона не потрiбна. Але всiм нам на заходi наших земель потрiбен спокiй. Якби на кракiвський престол сiв син нашоi сестри Предслави, проблеми вирiшилися б самi собою.

Не всi, звичайно, але деякi з них точно. Ось навiщо потрiбен цей похiд!

– А тепер що? – запитав Володимир Василькович.

Про щось подiбне вiн здогадувався, але промовчав, дозволивши Левовi самому пiдтвердити своi здогадки.

– Жаль, але ми програли. І битву, i спробу. Лешек Чорний, котрому, як я дiзнався, також було обiцяно трон, виявився достойним Болеслава Стидливого. Тiльки якщо той просто не затягнув свою Кiнегурду у лiжко, то Лешек взагалi нi на що не спроможний.

Жаби i змii, як вiдомо, у цьому йому не допомогли. Вiдповiдно, вiн озлоблений на всiх, – сказав Лев. – На нас також. Вiн спробуе помститися. Тому нам потрiбно бути готовими вiдбити майбутнi напади. Не думаю, що доведеться довго чекати. Нечисленнi загони мiсцевих воевод вже пробували непокоiти нас. Далi буде бiльше. Тому, брати моi, будьте готовi до непроханих гостей у себе на землях.

– Та якi вони непроханi! – мовив Мстислав.

 – Самi iх запросили.

Лев махнув рукою.

– Це лише слова, – сказав вiн. – Ми повиннi бути готовим до дiй. Напевне, пiсля вiдпочинку ми роздiлимось, ви – додому, я – у Львiв. І потрiбно бути пильними.

– І не залишати один одного на одинцi з Лешеком, – вставив Володимир.

– Особисто я допомогу обiцяю…

У той час, коли старшi князi вирiшували наступнi кроки, у сусiдньому наметi також велася неспiшна розмова. Це був намет княжича Юрiя, i вiн звично запрошував до себе своiх ровесникiв, з якими його пов’язували роки мiцноi чоловiчоi дружби.

Молодi чоловiки напiвлежали на видублених оленячих шкурах навколо невеликого вогнища, дим вiд якого стовпом виходив через отвiр нагорi. Їм хотiлося не так iсти, як просто вiдпочити вiд майже безперервного сидiння на конях.

Юрiю, як, зрештою, й iншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, i вiн вже виглядав мужнiм сформованим чоловiком, готовим до виконання покладеноi на нього мiсii.