Поміж двох орлів

Тарас поклав на мiсце дерев’яну основу, на якiй носив камiнь, i зiбрався вже пристати до односельцiв, щоб разом пiти додому. Аж тут до нього пiдiйшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку i пiсля роботи вiн перевiряв, чи всi робiтники на мiсцi.

– Чого вам? – невдоволено запитав Тарас.

З власного досвiду вiн знав: нiчого доброго такi зустрiчi не приносили.

– От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, – сказав Мошко. – Андрушко Швець пiдвернув ногу, тому ходити не може. Вiдробиш замiсть нього, а наступного тижня будеш вiльний.

– У мене завтра своя робота на городi, – заперечив хлопець.

– Посадиш у середу. І наступного тижня ти вiльний.

– Знаю я вашi замiни! Вже так не один раз даремно робив!

– Ти не хочеш робити на пана гетьмана? – озвiрився Мошко. – То, може, менi так йому i сказати?

Вiн сподiвався побачити в очах Тараса страх, але помiтив лише гнiв.

– Зачекайте говорити пановi гетьману… – зауважив хлопець.

– От i добре! – почав було управитель, але Тарас продовжив:

– Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся вiд несподiванки. Вiн хотiв сказати, що нiякий вiн не Мошко, а Іцхак Бебер, i за такi слова йому не здобрувати, але Тарас рiшуче рушив до ворiт замку. У Мошка полiзли на лоба очi. Вiн так i залишився стояти посеред площi. Не йшли додому й iншi сопошинцi – вони були свiдками цiеi перепалки i просто згоряли вiд бажання побачити, чим це все закiнчиться.

А Тарас упевнено пiдiйшов до ворiт.

– До пана гетьмана! – смiливо вiдповiв Тарас.

– А де риба? – засмiявся один.

– Я хочу записатися до вiйська. Пан гетьман позавчора сказав менi прийти, якщо я згоден.

Вартовi перезирнулися. Їм не дуже вiрилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо вiдзначили, що сам придумати таке вiн не мiг.

– Тодi тобi треба не до пана гетьмана, а до управителя, – повiдомили йому.

– А де управитель?

– А тебе зараз проведуть, – раптом сказав один з вартових i гукнув дiвчину, що саме пiдходила до ворiт.

Дiвчина кинула на Тараса лукавий погляд, i хлопець зашарiвся.

– Іди за мною!

Тарас пiшов слiдом за дiвчиною. Їй було рокiв чотирнадцять, не бiльше.

– Ти тут служиш? – запитав вiн.

– Так, кухаркою, – вiдповiла дiвчина.

Посеред двору Марушка сказала Тарасовi зачекати, поки вона шукатиме пана управителя.