Поміж двох орлів

Тарас знову приступив до вже звичноi роботи. Як i кожного понедiлка, хлопець пiдiйшов до купи обтесаного камiння. Його дiлянка роботи – пiднести це камiння нагору, де майстри умiло вкладали його у стiни. Кожного наступного разу пiднiматися доводилося все вище: будiвництво йшло жваво, i стiни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працюе стiльки дармовоi робочоi сили з навколишнiх сiл, можна не боятися, що будiвництво затягнеться.

Тарасовi поклали на дерев’яний остов (такий же, яким вiн приносив рибу) чималий кам’яний блок, i хлопець укотре почав свiй нелегкий шлях нагору i донизу, щоб десь в обiд, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очiкувану команду обiдати.

Сопошинцi розмiстилися пiд пiвнiчною стiною будiвництва – там не так палило сонце. Поруч розсiлися люди з Глинська. Кожен дiстав з торбинок чи просто iз вузлика нехитру iжу. Оскiльки пiд час роботи не наговоришся, саме тепер чоловiки обмiнялися останнiми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотнi метрiв вiд костелу.

Їi вигляд – низенька, почорнiла вiд часу та дощiв – програвав перед навiть недобудованим латинським костелом. Чоловiкам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православнi, змушенi будувати латинський храм, тим самим ще бiльше принижуючи свою вiру.

Деяку надiю на покращення справ дав майстер iз Глинська, повiдомивши, що православна громада мiста звернулася до Станiслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

– І що пан гетьман? – поцiкавився Максим Дiдух, сусiд Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

– Пан гетьман ще не вирiшив, – вiдповiв чоловiк iз Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) – Та й не скора ця справа – будувати церкву! Ось костел скiльки ще будувати, а грошi йдуть вiд пана гетьмана. А хто дасть грошi на православний храм?

– Люди дадуть! – озвався Павло Бахур, ще один iз Сопошина.

– Багато тут назбираеш! Усi багатi стали ляхами, бо не були б багатими, а ми – бiднота.

Поки назбираеш пожертву, помре не одне поколiння.

– Бог дасть – побудуемо! – впевнено сказав Мазур.

Вiн витер вуса вiд крихт хлiба, перехрестився i склав шматок полотнини – обiд закiнчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закiнчився б для Тараса Сопохи так само, як i попереднi, коли вiн змушений вiдробляти повиннiсть у мiстi, якби не несподiвана розмова пiсля роботи.