Поміж двох орлів

Хоч село Сiдельника не належало Жолкевському, Микита все ж записався до вiйська. Його звабила платня за службу i жага пригод – за своею натурою Сiдельник був авантюристом, i майбутня подорож до невiдомоi Московii його навiть вабила. Стрiляв Микита у загонi найкраще, око мав набите, i Терлецький, який особисто керував пiдготовкою рекрутiв, вже подумував, чи не поставити його на чолi загону.

Зовсiм недавно, якраз на Микити, Сiдельнику виповнилося тридцять п’ять рокiв, i вiн вважався серед новобранцiв «стариком». Його слухались молодшi, а той факт, що Сiдельник знав грамоту (правда, якимись успiхами похвалитися не мiг), остаточно переконав Терлецького, що саме вiн мае очолити загiн.

Зрештою, десять чоловiк – невеликий загiн. Упораеться!

Про свое рiшення управитель гетьмана повiдомив 29 червня зранку. Того дня муштри не було – поляки святкували святих Петра i Павла, а православнi просто вiдпочивали.

Уже пiзно ввечерi Сiдельник нарештi зiбрав весь свiй невеликий загiн. Серед його пiдлеглих було сiм русинiв i трое полякiв.

Останнi повернулися до табору з гостинцями, всi розмiстилися навколо вогнища i смакували принесеним. Поляки виправдовувалися, що iдцiв багато, а iжi всiм не вистачить, на що Микита заспокоiв:

– Не переживайте! На нашого Петра нас восьмеро принесе. Наiмося досхочу!

Тарас Сопоха подумав про себе, що навряд чи йому вдасться щось принести з дому, де навiть такого, чим тут годують, нiколи не було, а натомiсть запитав:

– Микито, а де ти навчився так влучно стрiляти? Тримаеш удома аркебузу?

Сiдельник похитав головою:

– Я ii вперше тут побачив.

До того я з лука стрiляв. Одного разу навiть татарина пiдстрелив. З п’ятдесяти крокiв – i прямо в око!

– Брешеш… – засумнiвався Омелько, мiщанин з Жовкви.

– Пес бреше i ти з ним! – вiдказав Микита.

– Ану, розкажи! – заохотив Тарас.

– А спати не хочете? Завтра приiжджае ясновельможний пан гетьман, уставати треба рано. Не забувайте – я ваш десятник!

– Виспимось! Не вперше! – почулися голоси.

– Ну, гаразд! Слухайте! Було це за останньоi навали татар.

Тодi менi стукнуло двадцять два, я вже був жонатий, а синовi, котрому зараз стiльки ж, як i тобi, Тарасе, на той час не виповнилося й року. Я думаю, не треба розказувати вам, скiльки горя принесли кримськi зайди нашiй землi. Всi знаете.

– Вони вбили мого тата… – тихо сказав Тарас.

– І не лише твого! – додав Микита. – Багато жiнок стали вдовами, а дiти сиротами. Так от. Це була друга навала за мое життя.