Без козиря (збірник)

Побачивши в селищi нiмецьке вiйсько, крамар широко вiдчинив дверi. Першим забiг солдат з обозу, посмiхнувся на весь рот i загрiб аж три шматки сала, а крамаревi тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч i не знав вартостi цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пiшла по руках шахтарiв i хутко обернулася на сiренький клаптик паперу.

– Сказано – культура, – з захопленням дивився на папiрець опецькуватий крiпильник Задоя. – Грошi i тi новенькi.

– А скiльки тут? – питали шахтарi. – Бо той солдат i про цiну не довiдався.

Задоя забiгав масними очицями, як миша пiд руками:

– Нiмець не обдурить.

– Не те що ти!

Забiг ще один солдат. Побачивши стiльки поживного, вiн аж заплямкав губами. Цей дав крамаревi вже монету з хижим орлом. Крамар i йому вдячно закивав головою, а шахтарi почали пiдкидати ii на порепаних долонях.

– Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаеш сало?

Крамар, бажаючи пiдкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:

– Кому вона тепер потрiбна?!

– Та ти вникни, дурню, що в нiй написано! Прокламацii роздаеш!

Крамар злякано й поспiшно загорнув сало в цупкi аркушi з якоiсь бухгалтерськоi книги, а газету тримало вже кiлька шахтарських рук.

– Де тут?

– Ану, читай.

Гнат Убогий, просунувши й собi голову, знайшов вiдозву Раднаркому Донецькоi республiки на першiй сторiнцi.

– Почитаемо. «Ворог бiля ворiт столицi… Революцiя кличе, революцiя вимагае – до зброi! До прапорiв! Хай у цi днi всi виконають свою повиннiсть до краю, хай раби й боягузи посоромляться зi своеi пiдлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

– Інтересна газетка.

– Чого ж ти зостався? – ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.

– Тебе не спитав! – огризнувся Убогий.

– Пожалуйста, пожалуйста, – iронiзував Варивода, обмахуючи з лисини густий пiт. Зсередини кашкета виходила пара. – Вашi ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!

– Так це про вас тут i згадують! – сказав, пiдморгуючи до гурту, Семен Сухий.

– Де? – не зрозумiвши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.

– А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

Серед шахтарiв розлiгся регiт. Штейгер злими очима обвiв присутнiх i, не знайшовши собi пiдтримки, шмигнув iз крамницi.

– Викусив!

– Аж ноги заплiтаються!

Крамар був збентежений. У нього залишилося цiеi газети ще кiлька примiрникiв.

– Та ти не ховай ii, дурню, – сказав Гнат Убогий.