Без козиря (збірник)

Хоч би дали спину розправити.

– Набавили нiби годину. Знову дев'ять годин сиди пiд землею.

– А я що чула: пани повертаються.

Гордiй Байда i без того був роздратований, а звiстка про панiв вдарила, як батогом.

– Нехай повертаються, нехай! – Сердито зiрвав цеберку i, пригнувши голову в дверях, пiшов надвiр умиватися.

Харита винувато заклiпала очима. Хiба iй потрiбнi пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панiв, шахтарi працювали по дванадцять годин пiдряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахтi.

Все життя вона трусилася, щоб чоловiк не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як iншим, просити з торбою попiд вiкнами. Сталася революцiя. Трохи розiгнули спину шахтарi. Бiлi козаки напосiлись – то Каледiна посилають з Дону, то Краснова. Зовсiм розiгнали людей. Хто на Росiю пiшов, а iнших вбили. Усi балки загатили трупом. Харита сумно хитае головою. Тепер iй стае зрозумiло, чого гримнув чоловiк. Вона знае його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнiтить його ось уже два мiсяцi, ще як поiхав Клим.

Харита згадуе про сина, i на очi iй набiгають сльози. На стiну падае сонячний зайчик i починае хутко прясти лапками.

Легенький ранковий вiтрець задувае в розбиту шибку дух полину, змiшаний з сiркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, i iй здаеться, що то до неi посмiхаеться Клим. Їi зморщенi, посинiлi губи теж починають здригатися. Вона теж уже посмiхаеться ласкавою материнською посмiшкою.

А коли вже зайчик випростався через стiл ясним смичком, вона нiби прокидаеться, присiдае на долiвку поруч з Ільком i тихо обганяе на ньому мух.

– Знову на панiв робити. Вставай, синку! – І гладить його по русявiй головi.

Потривожений Ілько поривчасто одвертаеться до стiни й сердито сопе. Мати оглядаеться на дверi й тихенько цiлуе Ілька в голе плече. Вiн сердито смикае плечима:

– Одв'яжiться!

– То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тiльки б сили набиратися, свiтом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.

Ілько рвучко лiг на спину:

– Чого ви скиглите над головою?

Але, побачивши порожне батькове лiжко, кривиться, позiхае i, заточуючись, теж iде надвiр умиватися.

У розчиненi дверi вриваеться пронизливий гудок. Ходики на стiнi показують надломленою стрiлкою шiсть годин. Харита замислено хитае головою:

– Не буде воно так, ой, не буде.

І в кiнцi довгого-предовгого шляху iй ввижаеться Клим на гнiдому конi.