Без козиря (збірник)

Захеканий i схвильований, вiн ще здалеку крикнув так, щоб почули всi:

– Хiба це не знущання?

На його голос всi скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвiр'i.

Пiдбуренi Байдою шахтарi й собi заговорили смiливiше:

– Справдi, що вони, в рабiв нас хочуть обернути?

– Старий режим заводять!

І кiлька чоловiк знову пiдiйшли до рудоi стiнки, на якiй бiлiли об'яви.

– По дванадцять годин?

Бiля об'яв стояв Семен Сухий i, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розiбрати чорнi лiтери, водив по рядках пальцем.

Байда витрiщив очi й собi на бiлу пляму.

– Оце так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши бiля себе Байду, – читай!

– «Запроваджуеться дванадцятигодинний робочий день!»

– Кажи! – недовiрливо проговорив Байда.

– А ось ще краще.

Поруч висiв другий наказ нiмецько-украiнського командування. На ньому жирним шрифтом вирiзнялися рядки:

«За псування i поламку машин i iншого шахтного майна виннi будуть заарештовуватись i вiдсилатися до Катеринослава».

Але останнiй рядок був ще загрозливiший: «За невихiд на роботу – розстрiл!»

Пiд ногами, як рiнь на березi, шелестiв штиб. Обуренi шахтарi переходили вiд одного гурту до другого, нiби шукаючи розради.

– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазанi в сажу, маснi вiд поту шахтарi.

Байда був вражений не менше за iнших. Вiн, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи вiдповiдi, безпорадно озирався навколо.

У кутку стояв Гнат Убогий. Вiн щось сердито бубонiв i бив по руцi кепкою, над якою спалахами пiдносилися хмарки пороху. До нього пiдiйшов охлялий з туги Люй Лi.

– Хабiбула товалис, нада у земилю.

Вiд його слiв ставало ще тяжче.

– Вони скоро всiх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабiбулу поховаемо, Люй Лi. Ти не турбуйся.

– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.

– Та дванадцять годин працювати iм не будемо! – вiдповiло разом декiлька голосiв.

– Сказяться вони!

– І за ту саму плату?

– Просто якась провокацiя!

Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало iскри, вiд яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися бiля Задоi, який вiдгризався вiд них з купою своiх однодумцiв.