Без козиря (збірник)

Сивокiз гукнув нагору:

– Десятник, а поклич сюди варту!

– Чого ти загрожуеш?

– Це тобi не старий режим!

– Ми не раби!

– Тут, здаеться, паршива вiвця появилася. – Сивокiз витяг шию i обмацав гострими очима шахтарiв. – Ага, так он хто вас пiдбурюе, дурнiв. – Вiн виглянув на естакаду й поманив нiмецького солдата. Той, нiби не помiтивши його знакiв, знову вiдвернувся в другий бiк.

Байда, спiймавши на собi Сивокозiв погляд, голосно викрикнув:

– Грошi сперва заплатiть, раз заробили люди!

– Хто тут заробив? – почув Байда позаду себе iронiчний голос.

 – Я буду зараз розплачуватись! – Вiн озирнувся. Рябий вартовий з пiднятим нагаем намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собi дорогу незрозумiлими словами i широким багнетом зелена каска. Але шахтарi й не думали поступатись. Вони збилися ще тiснiше, i до сивоi шапки вартового загрозливо схилилося кiлька гострих дзьобiв на обушках.

Сивокiз топтався на верхнiй приступцi й нервово показував комусь пальцем у середину кола.

Вартовий витяг iз боковоi кишеньки чорний сюрчок i пронизливо засюрчав. Вiд натуги булькатi його очi, якими вiн пас шахтарiв, вилiзли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарiв, навiть пiд сажею, помiтно зблiдли обличчя.

У Гордiя Байди вiд сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але вiн боявся зараз не за себе: всерединi й досi стояв Максим Мостовий, якому тепер нiкуди буде втекти. Байда витяг шию: з рiзних бокiв бiгли сивi шапки й зеленi каски, виставивши наперед багнети.

Шахтарi похилилися, потiм, волочачи ноги, посунули, нiби едине тiло, пiд естакаду.

Попереду сичав паровоз. Нiби злякавшись бути зiм'ятим натовпом, вiн засичав ще дужче, випустив цiлу хмару пари, гучно зойкнув i завертiв колесами. Вiд шахтарiв непомiтно вiддiлився Максим Мостовий i зник у сивiй парi. Коли пара розiйшлась, не було вже нi Мостового, нi паровоза. Роздратована варта в пошуках забiгала мiж купами вугiлля. Байда рукавом витер лоб i голосно засмiявся собi в рукав: його лоскотало почуття радостi, яку вiн не знати коли переживав.

Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними смiху, Байда озирнувся.

– Ну й герой! – Останне слово само вилетiло з незакритого вiд здивування рота. За лiкоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмiшка погасла, як останнiй промiнь вечiрнього сонця гасне на шибках убогоi хати.

– Чи вже й смiятися не можна? – почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда пiдупалим голосом.