Без козиря (збірник)

Важкi його кулаки розпирали кишенi засмальцьованого пiджака.

– Десь вийшов.

– А ти хто такий?

Гнат мовчав.

– Я знаю його, – сказав вартовий, – це Гнат Убогий.

Начальник варти окинув поглядом темну кiмнату з голими запорошеними стiнами, стiл з трухлявих дошок.

– А це хто? – кивнув вiн до столу.

– Люди. Шахтарi нашi.

– Пiзнавай, Гекало!

Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем i називати.

Прiзвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довiдавшись, що з бiлявими вусами – Семен Сухий, вiн витяг iз кишенi револьвер i махнув ним до дверей.

– І Убогий? От i добре. Марш вперед!

– Що це значить? – пiдвiвся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям i переполошеними очима продовжував сидiти.

– Не розмовляти! Обое заарештованi. Марш!

Гнат Убогий виразно глянув Духотi в очi, потайки показав десять пальцiв i пiшов до сiней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумiв справжньоi причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу i залишила Гриця.

На вулицi, пiд чорною намiткою ночi, вони наздогнали Люй Лi, якого теж вела варта. Люй Лi щось говорив до них голосом ображеноi дитини.

– Розумiеш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, – проговорив Убогий, штовхнувши лiктем Сухого.

Сухий з полегшенням зiтхнув. До таких арештiв його привчила ще полiцiя, особливо пiд Перше травня. Коли й цi нiчого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.

Вiн не помилився: варта тiеi ж ночi потайки поховала Хабiбулу, а за два днi випустила й забраних шахтарiв.

Школа

Гордiя Байду разом з партiею заарештованих привезли до Катеринослава вночi. Із станцii iх погнали до мiста по бруку, як гонять худобу на бойню, тiльки бiля них був не один i не два гуртоправи, а з десяток гайдамакiв у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гiрко на душi: «От i я став на старiсть арештантом!» Його хоч i звеличувало у власних очах те, що й вiн став революцiонером, але й засмучувала перспектива до смертi ходити з тавром арештанта.

Коли загримiли залiзнi ворота, у Байди наче обiрвалося щось всерединi, i вiн уже нiби крiзь сон бачив стертi кам'янi сходи, напiвтемний коридор i, нарештi, камеру, куди його вштовхнули i слiдом гримнули дверима. В нiс ударив важкий дух парашi i немитих людських тiл. Скiльки iх тут було! Люди лежали не тiльки на койках, а й на цементнiй пiдлозi, навiть нiкуди було поставити ноги.