Без козиря (збірник)

Вперше за останнi роки тепле, нiжне почуття прокинулося в його серцi:

– Покрiпись, старенька, чув, недовго вже iм верховодити. Погано ти, Ільку, матiр годував!

– А iх скiльки не годуй – однаково.

Ілько вилюднiв, поширшав у плечах, ще бiльше став з обличчя подiбний до Клима, але вiд батькових очей не заховалась i рiзниця. Уже третiй мiсяць вiн працював за коногона i тепер на кожному кроцi словами й рухами, не завжди чемними, намагався копiювати найбiльших шибайголiв iз коногонiв.

– А в нас пiшла чутка, що вас уже копнули.

Ілько сказав це цiлком байдуже i так же байдуже чвиркнув крiзь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, вiдчувши докiрливий чоловiкiв погляд, глибоко зiтхнула:

– Як з цепу хлопець зiрвався.

– Щось ти, дивлюсь я, вiд рук вiдбився, Ільку. Хто це тебе просвiщае?

Ілько пхекнув i взявся за шапку:

– Став би я просвiщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.

– У кого це – в нас?

Ілько хотiв сказати: «В анархiстiв!», але Гарасько наказав йому мовчати, що е така «партiя» на шахтi, i вiн тiльки буркнув «у нас» i замовк.

– Може, в тебе з Гараськом? Ти й досi водишся з цим гицлем? У Гараська звiсно яка програма – байдики бити. Ото його програма.

Гордiй Байда за п'ять мiсяцiв сидiння у в'язницi мав час i нагоду наслухатися про партii та програми i згадав, як Клим теж про партii говорив:

– Чуеш, Харито, про Клима i в тюрмi не раз менi казали – на великого чоловiка росте. Розумний хлопець. – І з гордiстю подумав, що й сам би тепер мiг де в чiм повчити Клима з полiтики.

Ранiше Байда не звертав жодноi уваги на дiтей, хiба, розчулений горiлкою, на пiсенний лад пускав сльозу: «Сини моi, соколи». Тверезим вiн мiркував iнакше: «Якось повиростають, адже ми виросли». Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприемно, навiть боляче. Вiдчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди i без його, батьковоi, допомоги, навiть бiльше, переборовши батькову впертiсть, що тепер шпичками штрикала його совiсть, Гордiй Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революцii, не одну нiч, сидячи у в'язницi, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько мiг колись сказати, що батько напугав його на розум.

«Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ільковi шлях ясний. Подякують люди Климовi, подякують Ільковi, не забудуть i батька iхнього». Розбещений за його вiдсутнiсть, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сiрих очах пiд навислими стрiхами кошлатих брiв проступила скорбота.