Без козиря (збірник)

– А в тюрмi були такi завбiльшки, як i ти. Теж революцiю робили. Ваня такий був. Що ж вiн утнув з гайдамаками? Розвiшали вони унiверсал iхнiй, як манiфест нiби, що тепер, мовляв, наша Украiна самостiйна. Ваня i подописував на цих афiшах: «Вiд Киева до Берлiна самостiйна Украiна!» І тобi пора за розум братися.

– А в нас своя партiя, – задерикувато сказав Ілько.

– Он як, цiла партiя? І багато ж вас у партii?

– Хоч i небагато, зате варта i та боiться нас.

– Кого це – «нас»?

– Гараська, Митька Куцого i… мене.

Нехай тiльки тронуть.

– Що, Митько Куций уже повернувся?

– Давно. Усi пальцi в перснях, а годинник який! І днi, i мiсяцi показуе.

– А варта не чiпае?

– Нехай тiльки спробуе зачепити, так наша партiя iй покаже. У Митька шпалер хiба ж такий!

– Попався б вiн Климовi. Барахольник. А що тут про Клима говорять?

Ілько зневажливо махнув рукою:

– Комiсаром, кажуть, у армii наставили. Хто тiльки що вiзьме – зразу розстрiлюе. Псих!

– Зате ти, дурню, розумний.

Щоб ти менi про цих лоботрясiв бiльше не згадував. А то я всю твою партiю як спiймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.

Ілько розтяг зневажливо губи й пiшов з хати.

– Що з цього хлопця вийде? – похитала Харита головою. – Самогон уже почав дудлити.

– Хулiган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!

– У iнших дiти – серце радiе. Кажу: «Чого ти iх цураешся? Хоч би й Василь Моренко – гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» – «Тi, – каже, – бiльше до комунii хилять, а я другоi партii».

Що це за партiя така? Один ракло, а другий босявка. Ото тiльки й знають бешкетувати та собак дражнити.

– Яка там партiя! – роздратовано вiдказав Байда. – Босота, а не партiя. Партiя комунiстичеська – ото партiя.

Того ж вечора до маленькоi Байдиноi землянки завiтали Семен Сухий i Гирич. Їхня настороженiсть i стурбованi погляди на хатину, в якiй сидiла принишкла Харита, здивували Байду.

– Що це ви як на жаринах сидите?

– Тепер i товаришевi своему не вiриш, – пояснив Гирич.

 – Ілька вашого вдома немае?

Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Вiн аж пересмикнувся увесь:

– Десь вештаеться. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партiю з Гараськом.

– Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.

– А то й у Сiлезькi руднi, – додав Семен Сухий. Вiн був усе такий же спокiйний, врiвноважений i потайний, але Байда тепер не мав сумнiву, що Семен – партiйний, бiльшовик.