Без козиря (збірник)

Потiм одкрие одне око, зизом гляне на свою «цибулю» i знову хитаеться. А ми страждаемо i знову спiваемо. Деригуз пiдспiвуе тоненько, як козеня, i сльозу пускае. Плаче, стерво, i нас на сльозу збивае. По вiкнах дощ ляпотить, у казармi болото, а на душi ще бiльше.

«Доки ж ти мучитимеш православних? – Був у нас один такий розстрига-пiп, Северином звали. – Доки, питае, – дражнитимеш?»

«А чого ж ви, – каже, – не пiдходите?»

Шахтар знае, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, i цiдить поволi, щоб довше поласувати.

Вип'е i мовчки лягае на голий пiл. А Севериновi й цього мало.

«От взяти, – каже, – примiром, шнур, що до випалу динамiту, i ломаку, так, по-моему, шнур дошкульнiший, нiж ломака».

А ми вже здогадуемось, для чого це говориться.

«Ломака дошкульнiше б'е!» – кричимо.

«Нi, шнур!»

«Ломака!»

«Шнур!»

Деригуз i собi встряе:

«Ломака!» – кричить.

А Северин уже встае:

«Давайте перевiримо. Я згоден!»

Дурно ж нiхто не захоче пiдставляти боки. Деригуз обом по шкалику горiлки.

Тепер вже нiчого бiльше не зостаеться, як тiльки спати, а потiм знову в мокрий вибiй, i так аж до новоi получки. А захоче шахтар перейти на iншу шахту, так йому нi в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влiтку, то хоч лопухом прикриеться, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробiгти, тодi такий шахтар збирае, де тiльки знайде, лахмiття, рогожу, бабськi подранi спiдницi, пiдперiзуеться перевеслом iз соломи i летить. А Севериновi довелося летiти, так i лахмiття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так i помандрував свiт заочi. А ти, Задоя паршива, тодi, мабуть, на пшеничних паляничках рiс, моi грунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.

Гордiй Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидiв уже не Задоя, а Деригуз Оксентiй Петрович i хитро пiдморгував маленькими, нiби осокою прорiзаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з лiжка. Деригуз упав накарачки, залiз у темний куток й звiдти почав скiмлити, аж доки не загув на всю хату.

Гордiй Байда клiпнув очима.

У хатi все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрiсканими вiд жаги губами хропiв у кутку. Над ним стояла, пiдперши долонею щоку, мати i скрушно хитала головою:

– І сьогоднi, мабуть, не пiде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене – й вухом не веде.

Гордiй Байда штовхнув його ногою:

– Ану вставай, гуляко!

Ілько щось буркнув i повернувся до стiни.