Без козиря (збірник)

Ну, розкажи, що там – скоро нашi повернуться?

Байда запитливо глянув у його примруженi очi. Десятник посмiхнувся:

– Кажи, кажи, не бiйся.

– Нехай вороги нас бояться. Я не з полохливих!

Як i в себе в Калинiвцi, так i тут Гордiй Байда спочатку говорив, що чув, а далi – й що думае сам. Надiйшов ще один шахтар i, одкривши рота, мовчки прислухався до iхньоi розмови, потiм пiдступив ближче. Скоро довкола них було вже чоловiк десять робiтникiв, що працювали на поверхнi. Десятник зустрiчав кожного примруженими очима, нiби бажаючи просвiтити наскрiзь… Коли зашкутильгав до них артiльник на перебитiй нозi, Гордiй Байда почув, як десятник застережливо смикнув його за полу.

Вiн притишив голос, а потiм i зовсiм замовк. Збудженi слухачi, шукаючи причини, обернулися назад i помiтили чоловiка з перебитою ногою.

– Винюхувати йде.

– Пасеться, чортяка крива!

– Ану притримай його!

Кочегар почав засукувати рукава, але артiльник, боязко озираючись, уже поспiшно шкутильгав назад. Гордiй Байда виждав якусь хвилину й закiнчив:

– От i нам треба.

Самим треба братись. Власть i програма бiльшовицька гарна: за всiх бiдних дбае.

Те ж саме запитання, що й у Калинiвцi, почув вiн i тут:

– А чи ж скоро?

– Та вже недовго чекати. Як тiльки буде сигнал, щоб усi, значить, разом…

Вiд кого мав бути цей сигнал, вiн не знав i вийшов iз кола з рясним потом на жилавому сiрому обличчi. Хто знав його ранiше, задоволено посмiхнувся. Іншi перепитували.

– Хто це?

– Хiба не бачиш? Бiльшовик якийсь.

– А такий же шахтар, як i ми.

На нього тепер дивилися з особливою пошаною.

– Ми теж тут не сидимо без дiла. – І шахтарi кивають на свого десятника Омеляна.

Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважнiсть i за гострий язик. Вiн умiв до ладу вкинути слово, де треба, висмiяти шкурникiв. Духота носив кепку на самiй потилицi, а в оголених по лiктi руках у нього завжди був який-небудь iнструмент. Зараз вiн тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном.

Духота привiтно посмiхнувся, i вони потиснули руки, як приятелi пiсля довгоi розлуки.

– Максим Мостовий хотiв вас бачити.

– Уже влаштувався на роботу?

– Роботи в нього вистачае, та тiльки життя собаче: ховайся день i нiч.

– А де ж я його побачу?

– Ви збойку знаете, ту, що нiмця вкинули?

– Ну то що?

– Навiдайтесь туди завтра надвечiр.

Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими колiями.