Без козиря (збірник)

На Калинiвськiй руднi останнiй випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту бiля динамiтного складу солдат на ранок зник безслiдно. Винних, звичайно, не знайшли, i постраждали за це двое випадкових шахтарiв, що вранцi на тому мiсцi зупинилися запалити цигарки. Гордiй Байда догадувався, хто приклав рук до цiеi ризикованоi справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, i тому на Ількове зухвальство вiн тiльки посмiхнувся:

– Ой глядiть, хлопцi, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базiкати!

Збентежений Ілько змовк i знову забренькав на балалайцi.

– А менi ото, хоч i другоi вони вiри, а шкода. – Харита заморгала вiями.

– Все одно колись доведеться iх бити. Думаеш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцiю захворiв? Може, один-два такi, як ото трус робили, а решта все: о-о! – І для iлюстрацii Байда стиснув кулак. – Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.

У хатi запала тиша. Тiльки в кутку шкрябала миша. Але Гордiй Байда своiм гострим слухом вловив скрадливi кроки попiд стiнкою, в якiй було вiконце.

Цi кошачi кроки вiн чув уже декiлька разiв. Почалося з того часу, коли до нього вечорами стали заходити погомонiти то Гирич, то Семен Сухий або Кiндрат Сусiдка, Байда дiставав потерту газету «Донецкий пролетарий», i вони починали над нею мрiяти. Байда двiчi пробував застукати цього таемного гостя. Але кожного разу, поки вiн встигав оббiгти землянку, там уже нiкого не було. Один раз, правда, вiн бiля причiлка зiткнувся з темною постаттю, вже простяг руку, щоб схопити, i злапав Митька Куцого, що перед тим, як зайти до Ілька, чистив об рiг призьби заболоченi чоботи.

Таке настирливе пiдглядання починало дратувати Байду. Сьогоднi вiн вирiшив перехитрити верткого чоловiка i, пiдморгнувши Ільковi, хукнув на каганець. Трохи почекавши, вони навшпиньки вийшли в сiни. Щоб сiнешнi дверi не рипiли, Байда ще вдень помастив iржавi завiски салом, але Ілько зачепив цеберку, i вона загримiла по долiвцi. Як хутко потiм вони не оббiгли з обох причiлкiв землянку, але вже нiкого бiля вiкна не застали.

Навiть близько жодноi живоi душi не знайшли.

Гордiй Байда роздратувався i поклав, хоч би довелося витратити нiч, але спiймати цього таемного вiдвiдувача.

До Ілька сказав:

– Іди спати.

Сам вiн вийшов на вулицю й попростував через майдан на край селища до Гриця Духоти. У призначений час вiн ходив на збойку, просидiв там, як дурень, цiлу годину й нiкого не дочекався.