Благослови, душе моя, Господа!..

Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свiй грiх i нинi робить корисну для Украiни справу. Знаю про це. Я й не мстив йому нiколи: вiн спокiйно друкував своi статтi в журналi «Жовтень», i я нi разу на засiданнях редколегii не сказав проти нього й слова. Можливо, вiн i не знае, що його пiдручник з украiнськоi лiтератури для восьмого класу «пробивав» у сiмдесятих роках в Мiнiстерствi освiти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпiнського не хто iнший, а я, забувши на мить про заподiянi менi кривди.

Жалкую, що не вдалося того зробити.

Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивiльноi вiдваги – не виступить у пресi, не скине iз себе тягаря таемницi, яка вже давно таемницею не е, чому прикривае своi колишнi грiхи нинiшньою корисною дiяльнiстю достоту так, як колись пiдлiстю прикривав перед радянськими хлiбодавцями свою участь в украiнському пiдпiллi? Чому не шукае Храму для покаяння?

…Я наближався до унiверситету, мов до святинi.

Змучений жорстоким дитинством i юнiстю, я вiрив, що в Храмi Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тiеi вершини, яка вiдповiдатиме моiм здiбностям, повнiстю розкрию власнi можливостi i, ставши жерцем науки й поезii, вiддам усi сили згвалтованому народовi.

З фасаду величноi будiвлi дивилися, вiтаючи мене, знаменитi скульптури Регеля i пiдбадьорливо посмiхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руцi. Із затамованим подихом я вiдчинив важку унiверситетську браму, пiднявся у вестибюль i – раптом отетерiв, i надii враз померкли: бiля дверей аули, з обох бокiв, стояли два iдоли, iменами яких бiльшовицькi опричники проводили масовi арешти, вивозили людей у Сибiр, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмi i нагадували «всяк сюди входящому» i менi, юному мрiйниковi, теж, що спасiння вiд них на цiй землi нема нiде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як i вся Украiна… Та був я – i таким залишився донинi – телячим оптимiстом, я вiдвернувся вiд iдолiв, i заспокоiв мене скульптурний портрет Франка мiж колонами вестибюля – я подався широким коридором у бiк кафедри украiнськоi лiтератури, вглядаючись в обличчя зустрiчних поважних мужiв, i в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, i для кожного мав напоготовi свою незаплямовану душу.

Хтось швидко йшов позаду мене, i той «хтось» кликнув мене на ймення.