Бо війна – війною…

Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо тi його крейцари вернуться тобi горлом. Я уже знаю, що ви збираетеся на Кайзервальдi, – все у трамваi скажуть! – «стрiльцi», «соколи»! То я вам ще таке повiм, пане Михайле: як тiльки щось почнеться – щоб я вас у своiй хатi не бачив!… Вони, чого доброго, вирiжуть нас, як когутiв, – повернув голову до Едварда, чекаючи вiд нього пiдтримки.

– Залишiть цi справи нам самим, тату, – пiдвiвся з-за стола натоптаний, дужий Едвард, вiдштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кiсточок, глипнув спiдлоба на Михайла. – Заки вони нас… – Едвард витер маснi долонi об штани й подався перевальцем до спальноi кiмнати, залишаючи на пiдлозi мокрi слiди масивних ступнiв.

– Як щось почнеться, Збиху, – тихо зiтхнула панi Сташка, – то нi один з них у цiй хатi не залишиться.

– Замовкла б ти, стара римундо… – вiдказав здавленим голосом господар i подався за старшим сином.

Коли дверi спальнi зачинилися, Казик, озирнувшись, пiдiйшов навшпиньки до Михайловоi кiмнати й прошепотiв у вiдчиненi дверi:

– Пане Михасю, ви обiцяли менi книжку про… ну, про те, звiдки взялося життя на землi…

– Дарвiна, Казику? Заходь.

З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться менi. Здаеться, я ii люблю. Вiддавна, ще змалку. Ти не гнiвайся, Івасю. Я бачив твоi закоханi очi. Та й хто б у неi не закохався? Не муч себе, у такiй ситуацii вибирае дiвчина.

Колись я навiть мрiяти боявся: дочка вiйта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потiм i я брав цiпа й зi сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на вiйтовому току, викохувалася, звiсно, не для мене.