Бо війна – війною…

При ватрi я можу просидiти цiлу нiч: вогонь не тiльки зiгрiвае тiло, а й очищуе душу. Щось там за довгi буднi понакипае у нiй, iржею вiзьметься i шкребе, пригнiчуе, в’ялить. А первiсна чистота вогню, немов панацея вiд недуг, якi людина сама на себе накликае, немов свiдок вiчностi перед короткочасним людським iснуванням, заперечення дрiб’язку, яким так бездумно затруюемо собi життя, – випалюе окалину невдоволення, жадоби, марнославства, смутку, i ти чуеш, як вона кришиться, облiтае i вивiльнюе iз зашкарублостi твою чисту й добру, для творення призначену первозданну сутнiсть.

А за кухнею я стаю нiби своiм власним прапредком, язичником, який вчиться розумiти матерiю, придатну для споживання, i дивуеться, як захований у шкаралущi, лушпайцi непоказний продукт нiби силою твоеi ворожби вивiльняе запах, смачнiсть, поживу, якi не тiльки заспокоюють iнстинкт, не лише набивають шлунок, а й дають силу думати, радiти, страждати i творити.

Та найбiльше люблю пiд час вiдпочинку в тундрi ходити по дрова.

Тодi я цiлковито з’еднуюся з природою, нiби занурююсь у неi i стаю невiд’емною ii часткою. Менi здаеться, що я перший з людей ступив сюди ногою, що все тут непорочне, незасмiчене, неторкане, що нiхто до мене не вбирав тут у своi очi чистого неба i цвiту, а у вуха – розмаiття голосiв.

Йду i втiшаюсь останнiми днями тундрового лiта. Воно коротке й буйне. З початком червня починають чорнiти вершини горбiв, чорнота швидко сповзае униз – до яруг, балок i круч, в яких на все лiто залишаються спресованi верстви брудного снiгу, а тодi прилiтають яскраво оперенi кулики-турухтани – гостродзьобi, на тоненьких нiжках, – сповiщаючи своiм гамором початок кiлькаденноi весни.

Не гаючись, бо квапить природа, стають самцi до бою, щоб вiдвоювати собi самиць, якi повиннi чимскорiш вiдкласти яйця i до половини серпня викохати нащадкiв; самцi наiжачують барвистi краватки, сходяться i вiдчайдушно б’ються, рiзнобарвне пiр’я розлiтаеться, i на тундрових просторах розквiтають iз них жовтогарячi купальницi, бiлоснiжна пушиця, голубi незабудки, червоний iван-чай…

Ще по ярах над струмками висять снiговi намети, ще на водi мерзне крига, а тундра вся цвiте, тужать канюки, гудуть бекаси, щебечуть пуночки; коричневi, мов сама тундра, сидять уже на яйцях курiпки, i коли з’являеться у небi сокiл-сапсан, погрозливо описуючи коло, стрiмко злiтають угору бiлi куропачi й падають каменем подалi вiд гнiзда: рятують сiм’ю, вiддаючи себе в жертву соколам.