Бо війна – війною…

Вiн попросив мене пошукати на архiпелазi слiдiв групи Алессандрi з шести людей, яких дирижабль «Італiя», звiльнившись пiд час зiткнення з землею вiд тягаря кабiни управлiння, понiс у безвiсть.

19 липня ми вiддали швартови й попрощалися з Великою землею…

– Я повiрив, Євгене, – перервав мою розповiдь Янченко. – Повiрив у те, що твiй дядько був репресований. А як могло бути iнакше з учнем Самойловича, якого теж не стало в 1938 роцi? Ми, геологи, знали про трагiчний кiнець нашого божища ще до 1956 року.

Тридцять лiт чекаемо правдивого дослiдження про нього… Та щоб скитальник Михайло був твоiм дядьком – повiрити в це важко… А втiм, що ми знаемо про них? Вони зникали для нас назавжди в день свого арешту, а про iхне життя у таборах можемо тiльки здогадуватись.

Якийсь час ми мовчали, дивлячись на тупозорого спрута, що заховався пiд корою коряжини – нiби й не здох, а лише зачаiвся, i я подумав, що й справдi треба чимскорiше вилущити його, виявленням умертвити i залишити людям для злоi пам’ятi.

У цей мент почувся пострiл в тундрi. Вiн пролунав, мов хрускiт зламаноi вiтром деревини, а за мить покотилася над тундрою луна, хвилею пронеслася над озером i стихла аж за небокраем, стривоживши околицю.

Пострiл був скрадливий i пiдступний: так стрiляе iз глухоi засiдки вбивця, так накладае на себе руки самогубець на вiдлюддi.

Тiльки луна вдарила на сполох, сповiщаючи людей про звершене.

До табору, покинувши вудки, прибiгли Вiктор i Юра.

– Хто стрiляв? – позирали на мене i Янченка, та, побачивши, що ми стоiмо голiруч, повернули голови в той бiк, куди вдивлялися ми.

Із заростей тундри до надозерноi левади пiдходив чоловiк iз рушницею за спиною: був це, звичайно, Степан Пеньков, та ми, розпiзнавши його в обличчя, усе ще приглядалися до нього, мов до заброди, який iде до нас непрошений.

Вiн тримав в опущенiй руцi якийсь предмет, що погойдувався, наче до руки пiдвiшений, i врештi ми зрозумiли: Пеньков убив курiпку.

Вiн наближався до нас, усмiхаючись, мав вигляд удатного мисливця, що повертаеться з полювання з неабияким трофеем, а ми стояли, мов укопанi, дивлячись на бездушного браконьера, який сподiяв безглузду смерть серед неторканоi природи.