Бо війна – війною…

Власне, менi не треба було iх читати, брат усе навiч розповiв у концтаборi на околицi польського мiстечка Домб’е бiля Кракова. Мене, коли я повертався з iталiйського фронту, iнтернували пiлсудчики тiльки за те, що я назвався украiнцем, а брат потрапив у польський полон пiд час операцii чети Украiнськоi Галицькоi армii на залiзницi Львiв – Перемишль.

Михайло втiк iз табору, я ж не зважився: завжди був боязливiший за нього. Повернувся додому пiсля окупацii поляками Галичини.

…Іван Шинкарук був мобiлiзований австро-угорською вiйськовою владою аж у липнi 1917 року, пiсля вiдступу з Галичини армii генерала Брусилова.

А думалось: обминула його вiйна. Друга росiйська окупацiя Галичини вже не здавалась окупацiею, люди прийняли нову владу за свою: подобрiв «москаль»; Коломийський повiт прилучено до Чернiвецькоi губернii Галицько-Буковинського генерал-губернаторства, у Пилипiвцi вiдкрито дитячу захоронку[13 - Притулок.], де дiти отримували снiданки i вчилися, учителька Шубертiвна приступила до працi, взявши собi на допомогу недовченого Івана.

Сповнилась Іванова мрiя: вiн став учителем. А восени, як пообiцяв голова шкiльного вiддiлу губернаторства Іван Гнатович Красковський, вiдкриеться у Станiславi вчительська семiнарiя – у Тернополi вже вiдкрили, – й Іван закiнчуватиме педагогiчну освiту.

Залишився живий, тiшився хлопець, хоч iнодi добиралося в душу почуття юнацького сорому: не понюхав пороху. Ось повернуться з фронтiв, якщо не загинули, Михайло i Гриць, хвалитимуться своiми пригодами й подвигами, а вiн, пацифiст, не матиме що розповiсти про себе, хiба… Та хто захоче знати, що пережили пилипiвцi за час вiчноi, здавалось, вiйни, коли в селi тричi мiнялася влада i кожна вимагала жертв та кровi, мов ненаситний молох.

Розпочалася вiйна; пiшла чутка, що у Стрию присягнули цiсаревi на вiрнiсть Украiнськi сiчовi стрiльцi, а по тракту Коломия – Снятин – Чернiвцi промарширували без боiв росiйськi вiйська в жовто-сiрих шинелях, iз настромленими на довгi «трьохлiнiйки» тригранними штиками.

Десь там в окопi лежить стрiлець Михайло i свято вiрить, що його куля обмине, а вiйськовий губернатор Галичини генерал-ад’юнкт граф Бобринський топче ту вiру наказом, надрукованим в окупацiйнiй газетi «Прикарпатская Русь»:

«Росiйськi доблеснi солдати! Нехай кожен iз вас уб’е тiльки чотирьох нiмцiв, австрiякiв, мадярiв, i наша армiя винищить чотири ворожi. Тiльки чотирьох! Хто хоче бiльше, не забороняеться.