Бо війна – війною…

Дорогою я запитав, чи вiн не боiться, що його знайдуть i примусять вернутися до людей.

«Я нiкому не потрiбний, i нiхто – менi. У мене кiлька землянок, тут я зустрiчаюся з оленярами».

«Хто ж ти?»

«Михайло».

«А колись ким був?»

«Полярником. До стужi звиклий».

«Чому ти тут?»

«Утiк колись iз Соловкiв. Спiймали i заслали у Воркуту. Там вiдбув другий строк, а пiсля вiйни випустили».

Федiр ще довго розповiдав про свою зустрiч iз скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовiрна здогадка закралася менi в мозок, я пробував позбутися ii – цiлком, здавалось би, абсурдноi, та вона вперто гнiздилася, розбухала: а що коли то був мiй стрийко Михайло Шинкарук, якого я нiколи не бачив, але багато знав про нього з розповiдей мого батька… Полярник.

Утiк iз Соловкiв. І – Михайло!..

Колись у бараку в зонi Сорок другоi шахти розбудив мене вночi сусiд по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що вiн мiй земляк iз Пилипiвки, знав мого батька, а iз стрийком Михайлом служив в Украiнських сiчових стрiльцях.

Цей сусiд, колишнiй священик Григорiй Шепетюк, у 1946 роцi вiдмовився прийняти православ’я; а що мав iще старi грiхи, то протинявся близько десятка лiт по таборах стоiчним греко-католиком. Отож вiн в одному з таборiв дiзнався вiд колишнiх соловецьких в’язнiв, що серед них на Соловках було двое коломиян: поет Андрiй Бабюк, який пiсля оголошення йому другого строку збожеволiв i наклав на себе руки, i Михайло Шинкарук – той якимось чудом утiк з острова й, напевно, загинув у холодних водах Бiлого моря.

Невже Федiр говорить про мого стрийка?.. Та нi, це неможливо: стiльки лiт!

Та немов для того, щоб пiдтвердити мою здогадку, перед очима постали двi фотографii з батькового альбому. На однiй – юнак у стрiлецькiй унiформi iз завзятим гострим поглядом, а на другiй – поважний чоловiк iз засмаглим обличчям, учасник полярноi експедицii на Землю Франца-Йосифа 1931 року. На обох фотографiях – Михайло Шинкарук.

Так то ж вiн!..

– Що з тобою? – запитав Федiр, помiтивши, видно, мое збентеження.

– Нiчого… – вiдказав я упалим голосом i тут же спохопився: – А ти бачив його потiм – скитальника Михайла?

– Дивiться, повiрив Хома невiрний! – засмiявся Янченко. – Ти б видiлив менi за це персональну порцiю!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не пiдходив. Коли ми його покликали, вiн тут же зник, як мара.