Бо війна – війною…

– Ви не можете про щось iнше розмовляти? – перебив розповiдь Федора Степан Пеньков i увiмкнув транзистора на повну потужнiсть.

– Вам неприемнi подiбнi розмови? – спитав я, глянувши на Пенькова. – Чому?

– А кому вони нинi потрiбнi? – опустив очi домоуправ. – Маемо ж хлiб i до хлiба… Так нi – ворушать давне, правди дошукуються…

– Правду-матiнку не треба розшукувати, – вiдказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. – Правда, мов бiблiйний Єгова, е. Навiть тодi, коли ii, згвалтовану, викидають у кювет, сподiваючись, що вона до ранку витягне ноги!

Тiеi ночi я не спав.

Коротку бiлу нiч i всi подальшi днi i ночi я думав про свого стрийка, про батька i про себе: зв’язував вогнива наших життiв в один ланцюг випробувань двох поколiнь, з яких лише другому було суджено дiждатися справедливостi.

Тож хочу, щоб про нашi долi знали i наступнi. Я адресую тобi, мiй молодший брате, свою розповiдь, яку скомпонував у пам’ятi за час, проведений над озером Ямба-то, осмислюючи свое пережите, пригадуючи й домислюючи чуже – з батькових записок i розповiдей, з наукових праць, листiв i щоденникiв стрийка Михайла та iз свiдчень очевидцiв.

А ти дiтям перекажеш.

ІЗ ЗАПИСОК ІВАНА ШИНКАРУКА

Весна 1914 року. Украiнськi великоднi свята випали зразу ж пiсля польських, i всiх студентiв вiдпустили на два тижнi додому. Я закiнчую щойно перший рiк учительськоi семiнарii у Станiславi, а вже мрiю про той день, коли повернуся у свою Пилипiвку вчителем i стану на мiсцi панi Шубертiвноi, яка донедавна виплачувала щомiсячно по двадцять корон на науку дiтям найбiднiшоi у селi сiм’i – менi й братовi Михайловi, що вчиться на першому курсi фiлософii у Львiвському унiверситетi.

Мрiю вiддячитися iй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий i завзятiший вiд мене, пiде в широкий свiт, а я скромно буду вчити розуму сiльських дiтей i доглядатиму стару самотню вчительку до кiнця ii днiв.

А ще мрiю зустрiтися у Пилипiвцi з коломийською гiмназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львовi на теологii.

Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда i поглядае на Михайла. Що ж, вiн старший i мудрiший, iй з ним цiкавiше…

Цього року Михайло вiд себе i вiд мене подякував учительцi за допомогу, бо отримав стипендiю – двадцять п’ять корон, а ще з протекцii вiдомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став пiдробляти кольпортером у НТШ[2 - Наукове товариство iменi Шевченка.], крiм того, харчуеться в академiчнiй iдальнi за половину цiни.