Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Полягали, i менi, добре захмеленому, здавалося, що лежу на верхнiх нарах у бараку i що бiля мене лежить не Юра, а отець Григорiй Шепетюк iз Пилипiвки; вiн дотикаеться до мого плеча долонею i шепоче: «Євгене, я добре знав твого стрийка Михайла. Розповiсти тобi щось про нього?» – «Розповiдайте», – вiдказав я так само, як тодi – у бараку.

Я почав слухати i, слухаючи, уявляв собi живу картину вiденських днiв Михайлового военного життя.

– Не спите, Євгене Івановичу? – повернув до мене голову Юра.

– Не сплю…

– То розповiдайте щось.

– Слухай, коли хочеш…

Я почав розповiдати, та, видно, розповiдь моя була Юрi нецiкава, можливо, я бiльше думав, уявляв, нiж розказував, бо коли уявна картина зникла з-перед моiх очей, Юра вже мiцно спав.

Перша картина за розповiддю Григорiя Шепетюка

Повiки були надмiру важкi, нiби не його власнi, а приклеенi кимось клаптики сирицi, Михайло намагався звести iх з-над очей, та вони безсило падали, проте й стулитися, як ранiше, уже не могли, й вiн крiзь вузенькi щiлинки мiж повiками побачив спочатку рiвне снiгове поле, яке простилалося угорi; Михайло подумав, що лежить розпластаний на днi тухольського iзвору, а стрiмкий схил Макiвки навис над ним, i ось зараз скотиться iз схилу пухка лавина, затулить нiздрi, рот, очi, i вiн задихнеться, придавлений тягарем снiговоi повенi.

Та замiсть страху напливало в його свiдомiсть почуття незмiрноi утiхи вiд того, що може бачити цю бiлоту, бо ж хвилину тому, як тiльки прокинувся з небуття, панувала довкруж кромiшня темрява, i здавив його подих розпачливий жах: те полум'я, яке iз сухим трiском викублилось iз цiвки ворожого карабiна на вiддалi двох-трьох крокiв, не вбило його, а ослiпило й навiки повергло в темну безодню.

Те полум'я було единою реальнiстю, яку пам'ятае. Вона владно й жорстоко вiдокремила його вiд усього, що було дотодi i що мае бути потiм; та реальнiсть була смертю, яка iснуе сама собою i не знаеться нi з чим живим.