Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Я пiшов за дровами, носив iх оберемками до погаслого ватрища i дивувався, що сухого ломаччя у тундрi стало набагато бiльше, нiж було ранiше, – усюди його повно, i можна назбирати, витягуючи з-пiд пожухлоi трави, хоч на всю зиму… Я запопадливо працював, тоскно усвiдомлюючи, що у критичний момент у людини вивiльнюються не знайомi iй досi запаси фiзичних i моральних сил.

Вечеряли мовчки. Я роздiлив помiж нас учорашнi недоiдки: про захованi банки консервiв i пляшку горiлки не признався навiть тодi, коли Юра скрушно зiтхнув: «От похмелитись би пiсля вчорашнього!»; вечерю споживали всi тихо, не дивлячись один на одного; хтось iз кимось зрiдка перекидався словом, а я затято мовчав, боячись тоном голосу зрадити свiй неспокiй.

Я знав: хтось напевне чекае, щоб насмiшкою над моiм страхом вивiльнити себе вiд власноi тривоги, – мене ж бо всi називали панiкером, а в цiй ситуацii таке прiзвисько могло прозвучати зовсiм серйозно.

– Що не говорiть, – несподiвано озвався Вiктор, – а вчорашне чудо варте спокути!

– Єрунда! – проказав Пеньков крiзь зуби.

 – Романтика то все. Сяйво! А тут не знаеш…

– Ану цитьте! – коротко гаркнув Федiр.

Я пiдвiв очi на Пенькова – вiн знову пильно придивлявся до мене; невже таки впiзнав? Потiм Степан перевiв погляд на Вiктора, вони враз зчепилися очима, i я зрозумiв, що Горбов iз Пеньковим давно вже знають, хто е хто.

– Романтика, аякже, – проказав Вiктор. – Але ж… «рожденный ползать летать не может».

Пеньков мовчки пропустив образу.

Коли посутенiло й дужче розгорiлася ватра, на смерiчцi каркнула Веронiка.

Голос птаха, який ще не покинув нас, – а отже, i вiхоли завтра не буде, – розрядив напружену атмосферу; Юра змiв iз простеленоi церати, за якою ми вечеряли, крихти хлiба, зiбрав у жменю й вiднiс Веронiцi, примовляючи: «Дорога ти наша, не покинула iзгоiв», – а тодi Федiр розправив плечi, аж захрустiло в суглобах, вiн немов розсунув сутiнок i тишу, що здавлювали нас, i заговорив:

– Ex ви, синочки маминi, носи поопускали! А полярники мiсяцями, роками добиралися по льодах до берега вiд земного пупа… Ось твiй дядько, Євгене… Ви ж нiчого не знаете, браття-кролики: рiдний дядько нашого Євгена Івановича був полярником! Ти б розказав щось про його мандри.

А таки розкажи про справжнього мужа цим хлюпикам i… собi самому.

Із книжки Михайла Шинкарука

«14 мiсяцiв на Землi Франца-Йосифа»

Наш криголам «Ломоносов», залишивши позаду плавучi скелi айсбергiв, ламав уже суцiльну кригу.