Через перевал

Северин поцiлував ii й закляв, щоб за три роки прийшла на це саме мiсце, й дiвчинка пообiцяла… Та проминае вже й життя, а Северин не зустрiвся з нею; тi, якi траплялися, – то була не вона, й Майстер далi ждав ii – дiвчинку iз Святоюрськоi гори.

Храм Святого Юрiя на Лiкабетi спинався хрестами до слави неба, вiн був зовсiм не схожий на львiвський Свято-юрський собор, та iхнi ймення збiгалися, й Северин повiрив у прикмету: а може, тут нарештi з’явиться вона – та жiнка, що була колись дiвчинкою з м’ячиком, i нею буде Саламiна, яка прийшла з далеких свiтових безмеж – з усiх жiнок на землi едина, призначена для нього?

Майстер наслуховував, чи не чутно крокiв, вдивлявся вниз – а ось майне на серпантиновому поворотi стежки постать у жовтiй пелеринi й чобiтках з тюленячоi шкiри; аби тiльки прийшла – хай не для життя, хай на мить, хай лише засвiдчить, що вона е на свiтi – його доля, й водночас смiшно було йому з цих марень, та все одно роз’ятрював iх i творив в уявi образ Йоганни-Саламiни таким, щоб хоч единим штрихом був схожий на дiвчинку з м’ячем.

Над вранiшнiми Атенами панувала тиша, з фронтону Парфенону лiниво звисало полотнище голубого з бiлими смужками грецького прапора. Северина обмивав струмiнь гiрського повiтря – й жодних крокiв не було чутно, не з’являлася на стежцi постать жiнки в жовтiй пелеринi. Вiн усвiдомлював марнiсть своiх сподiвань, а все ж йому добре було з ними – певне, то все, що залишилося для нього в життi…

Й нарештi – море! Теплохiд, марудно проманеврувавши в бухтi, рвучко вихопився з портових загат i швидко набирав вузлiв, наче боявся, щоб його не наздогнала суша.

А вона ще довго переслiдувала теплохiд меншими й бiльшими островами, схожими на мертвих китiв, що спливли на поверхню й перекинулися вгору бiлими животами, та врештi й вони залишилися позаду й зникли з овиду.

Северин стояв на бiчнiй палубi, спершись на бортове поруччя: голубе безмежжя надихало його урочистiстю й водночас лякало своею нездоланнiстю.

Властива Майстровi на земнiй твердi впевненiсть у собi змiнилася враз тривожною залежнiстю вiд морськоi стихii – ти вже бiльше не володар свiту, а добровiльний вигнанець, виведений iз земних сховкiв напоказ самому Боговi, влада якого тут набагато вiдчутнiша, нiж на березi, i вiд нього нiде не сховаешся, не обдуриш – можна тiльки простягти до неба руки й молитися.