Через перевал

Перший… А скiльки iх можна нарахувати сьогоднi – особливо украiнських!

Майстер стояв перед скульптурою й пильно вдивлявся в неi, немов хотiв вiдчитати в скорботних рисах поетового обличчя душевну муку вигнанця, який все свое невiльне життя, марно сподiваючись на милосердя цезаря, гiрко усвiдомлював, що доведеться йому померти серед диких гетiв, – вiн панiчно боявся цього, а тому ламав свiй хребет принизливими «Листами з Понту» до Августа, благаючи, щоб той вгамував гнiв i дозволив йому повернутися в рiднi пенати.

Ба нi: цезарi добиваються каяття вiд поетiв для профанацii iдей, ними ж проголошених, а не заради помилування навiть морально зламаних спiвцiв. Владцi бояться iх i мертвих, бо ж вдячнi нащадки ставлять своiм пророкам пам’ятники – й стоять вони набагато довше, нiж тривае життя тирана й створена ним iмперська система.

Але живим вороття таки немае: в журбi й очiкуваннi волi пружно нахилився вперед Овiдiй, немов намагався вiдiрватися вiд землi й злетiти в небо.

Даремно: автор несамовитих «Метаморфоз» не змiг здiйснити чуда над собою й перемiнився з туги не в птаха, навiть не у вовкулаку, який змiг би лiсовими путiвцями добратися до рiдного краю, а в камiнь, щоб не зрушитися з мiсця нiколи.

А за що? Та за те, що своiми «Метаморфозами» осмислив вiчне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Августа, який вважав себе безсмертним, – чи ж не так само злякали Сталiна украiнськi поети, прорiкаючи вiчнiсть нацii й тимчасовiсть створеного ним рабства?

«Тому сучаснi украiнськi письменники, – думав Северин, – дiти i внуки дiячiв нашого культурного вiдродження 20—30-х рокiв, якi гинули в кривавих застiнках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фiзично неушкодженими, а значна iх частина врятувалася в екзилi, – мали визнати Овiдiя символом ностальгiйного розпачу за батькiвщиною, символом мужностi й покаянних зламiв – усiх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досi не зумiли скласти належноi цiни: iхнiм терпiнням i витримцi в станi найчорнiшоi печалi».

Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, i завважив ураз, як змiнюеться його образ й висвiтлюються на гранiтi один за одним знайомi лики – це ж нинi повертаються в Украiну, в гранiтi, бронзi й фолiантах, поети, якi вмирали на чужинi й на своiй землi. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось iз наших страждальцiв.