Через перевал

«І все ж менi жаль за живою суспiльною пам’яттю, яка постiйно освiжувалася, збагачувалась при передачi досвiду з поколiння в поколiння. Нинi передають дискетки, й стають вони все бiльше й бiльше схожi на вилученi з обiгу монети».

«Й вам не залишаеться нiчого iншого, як шукати серед них монет високоi золотоi проби. Бо згiдно з вашим мисленням, то й книги начебто нiчого вже не вартi – тiльки фольклор».

«Я людина з епохи iншоi, нiж ви, пане Северине, i серед вашоi верстви почуваюся анахронiзмом», – почув Майстер тi самi слова резигнацii, якi не так давно мовив Тарасовi.

І це також закономiрнiсть, подумав Северин. Сказав:

«Парадоксальним е те, що я, дискутуючи з вами, сам собi заперечую. Та досить мудрувати. Ось перед нами затишна кав’ярня: зайдемо, i я слухатиму тiльки вас. Я теж хочу втекти вiд новоi цивiлiзацii, яка безцеремонно наступае менi на п’яти…»

Зайшли до кав’ярнi, зайняли вiльний столик. Северин пильно придивлявся до Саламiни, намагаючись збагнути таемницю ii вроди – зовсiм iнакшоi, нiж досi доводилося бачити, сприймати, любуватися й любити.

Сувора мужнiсть, вигартувана в заполярних широтах, приховувала нiжнi риси ii обличчя, що спокусливо проникали крiзь засмаглiсть шкiри, рiзнотонну гру очних райдужок; кутики губiв укроювалися в нiжнi щоки й немовби стримували непокiрну усмiшку, рухливi брови раз у раз виринали з-пiд чорноi гривки волосся – Саламiна розповiдала про себе i про свiй край, незримо наближаючись до спiврозмовника, i вiн уловлював ii подих, приймав теплоту погляду й розгадував таiну цiеi чужоi жiнки, яка ставала для нього щораз приемнiшою й ближчою.

«…Я з Гренландii, як ви вже знаете, пане Северине, – з найбiльшого острова свiту, холодну мертвiсть якого бачить тiльки небо. Нiхто ще не здолав того незмiрного простору, захаращеного горами й льодовиками, й нiхто досi не спитав Господа, кому й навiщо потрiбен цей чужий свiт без життя. А то й питати не треба: на зелених окрайцях землi, що облямовують пониззя острова, живуть люди, – якi на сам лише вид скель, що нагадують застиглу в мент найвищого кипiння лаву, набирають сил для боротьби з суворою природою.

А тi скелi й гори вiдбиваються в морi, продовжуючи свою вертикаль до безконечностi – такоi неосяжноi, як i горизонталь океану. І тому ми величнi й сильнi на малих клаптиках живоi землi, яка невпинно помножуеться у двох вимiрах, немов у калейдоскопi.