Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

– А ти чия?

– Твоя була б, якби моя воля…

Вона дивилася в його очi, в яких мiнилися всi кольори свiту, збудженого нинi весною, зникли з пам'ятi блiдi, мов плiснява, з зiницями, як вiстря голок, очi ii жениха. Орися подалася уперед i вiдчула, як ii губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали i розпливалися у гарячому солодi. Був день, i серед дня коiвся несусвiтний грiх: наречена за день до вiнчання цiлувала весiльного музику…

«Сеньойри, сеньйори, чи не бажаете ви послухати пiсню про кохання…» – дзвенiли скоморошi гуслi.

«Рано-вранцi каплиця вiдтворена, рано-вранцi кровиця розiлляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…» – голосила якась дивна пiсня на цвинтарi.

Арсен одiрвався вiд Орисиних вуст. Вона була така прекрасна, що самому стало страшно за себе перед ii красою, i здалося тодi йому, що вiн – не вiн, бо чи ж могла б його, бродячого скомороха, покохати найкраща у свiтi дiвчина?

– Ти Івашкова донька?

– Двi в нього доньки. Одна тебе нинi цiлуе, другiй завтра гратимеш на весiллi.

Одна йтиме крiзь нетрi й болота весь вiк за тобою, друга з нелюбом у бiлу постiль ляже…

– Ходи зi мною у свiт, Орисю…

– Ходи зi мною у двiр, Арсене…

– Залиш свого батька, дiвчино…

– Покинь своi гуслi, музико…

Орися вiдiрвалася вiд Арсена, вiдступила назад до огорожi, вийшла на дорогу й подалася – поволi, поникло. Потiм зупинилася, повернулась.

– Розбий своi гуслi, Арсене. Не грай менi…

І пiшла на той бiк провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.

– Ось тобi дукат, боярине, – сказав на другий день Арсен Івашковi Преслужичу в його дворi: ще дiвчата не сходилися на заводини, та вже бiла челядь споряджала в дiвичнику молоду.

Івашко, не розумiючи, пильно дивився на засмученого й вiд смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися мiж собою скоморохи, знизуючи плечима.

– А ви вiдробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь вiддавати.

– То йди собi, Арсене, вiд нас, – мовили дударi.

– Нам давно з тобою тяжко. Вiдколи з Луцька пiшли – i гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш свiтом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсiм не хочеш грати.

– Сам знаю, що треба геть iти. Прощавайте…

Арсен пiдступив до побратимiв, з якими обiйшов пiвсвiту, обняв кожного i, поправивши гуслi на плечi, подався до брами. Але вернувся. Вiн пiдбiг до Івашка, що стояв серед подвiр'я, усе ще не можучи збагнути дивноi поведiнки гусляра.