Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:

– Не справляй весiлля, боярине… Не вiддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…

– Так ось чого ти… Чи не за тебе вiддати? – не стримав за зубами лютого крику Івашко.

І стишився, зiв'яв, бо уздрiв у цю мить тiльки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслi забув, i побачив у ньому себе самого, колишнього – молодого, вродливого, за яким пiшла, не питаючи, хто вiн, красуня Параскева, i яка то радiсть, яке то щастя було в них, а що буде в Орисi з цим холоднооким Адамом, i чому б не… чому б не…

– Боярине! – схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворiсть батька.

 – Я люблю Орисю, i вона…

– Вона?! – сполотнiв Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмiв скоморох просити руки боярськоi дочки – жебрак хоче стати його зятем? – Що – вона? – ступив до нього, стискаючи кулаки. – Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгiв не спустив!

Служницi чесали молоду, вона дивилася крiзь вiкно i бачила, як iшов з двору похилий гусляр, по Орисиному лицi текли сльози, а губи ворушилися у вдячнiй молитвi за те, що не обминула ii, хай i коротка, мить щастя, що спiзнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…

На передмiстi Арсен зустрiв Осташка Калiграфа.

– Заболiло, Арсене, – сказав Осташко, вислухавши скомороха. – Добре, що заболiло. А куди помандруеш тепер?

– До Львова подамся.

– Не йди, парубче, у той Вавiлон. Рать тут буде. Навiщо йдеш на той бiк? Невже думаеш, що тiльки мечами воюють? Гуслi – теж зброя.

Хiба не болiтиме тобi серце там, коли тут литиметься кров?

– За кого литиметься кров? За Івашка?

– За землю нашу. За вiру православну.

– Немае у мене нi землi, нi вiри, – змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.

Роздiл п 'ятий

На задвiрках Вавiлона

Досi серце ще не болiло. Анi тодi, коли ректор Ягеллонського унiверситету заборонив схизматам проживати в бурсi, i Арсен у гуртi жебручих спудеiв пiшов спiвати «gaudeamus» попiд вiкна кракiвських мiщан, анi коли залишав уранцi нагрiту тiлом корчемноi служницi тверду постiль в убогому меркаторii, анi коли пропив останнiй квартник i з чотирма такими, як i вiн, жаками в товариствi львiвських малярiв вирушив без гроша в мандри.

Веселi то були часи! Де пиво пив, там честь вiддавав i не залишався в боргу нi перед кривдниками, нi перед доброчинцями. Вся земля належала йому i кожну вiру iсповiдував.

А нинi не стало нi землi, нi вiри.