Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Вiн уздрiв ув образi дiвчини незнану досi чистоту i збагнув, що вона десь-таки iснуе на свiтi, горить чистим золотом, проймае свiтлом заскорузлi душi й нагадуе людинi про те, що природа iй обiцяла набагато бiльше, нiж дало життя. І ту чистоту поганять, i те свiтло гасять.

Ішов швидко, слух його переслiдували весiльнi пiснi, хоч iх ще й не заводили дiвчата, прошпигували мозок звуки труб i дуд, хоч скоморохи ще не починали грати, – уявнi спiви й музика, пiд якi сьогоднi неминуче впаде заслона, яка назавжди сховае вiд нього Орисю, скупчилися навколо нього, мов тучнi хмари.

Квапився, щоб устигнути подолати вiдстань, через яку не зможе наздогнати його справжнiй весiльний гомiн, бо напевно вернувся б i блукав довкола Івашкового двору, мов пес, i карав би себе красою молодоi, i картав би себе за те, що зрiкся товариства.

Аж коли минув Юшковичi й Ожидiв i дорога вивела його в тихе поле, що рябiло чорними проталинами серед вiспуватого снiгового покриву, сповiльнив хiд i вiдчув, як з кожним кроком пройденоi дороги наростае злiсть у серцi i пригасае печiя.

Чув, що вiдриваеться назавше, вiд того життя, яким жив досi, – перегорiла посерединi нитка, i вже розмотуеться новий клубок, i вже кличе до себе нове, незвiдане, i буде Арсен у тому життi iншим. Яким – не знав. Ішов просохлим на весняному сонцi Волинським шляхом i дивувався, що вiд лютi глухне бiль.

Ще тиснув душу щем, запах талоi води пригадував йому одеський цвинтар: на заснiженiй могилi слiд вiд дiвочих колiн, а перед ним – очi до очей – тепла голубiнь, а потiм дотик м'яких, мов мед солодких, губiв; ще боляче стукали у мозок останнi Орисинi слова, а вже роз'ятрювала його душу злiсть на людей, якi вiдiбрали вiд нього те, що повинно належати йому, вiдiбрали, не питаючи, заслуговуе вiн на щастя чи нi, вiдiбрали лише тому, що в нього весь маеток – гуслi за плечима, i вiн проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, i Орисю, яка так покiрно кинула ту волю пiд батьковi ноги, i на Осташка, що то вдруге став йому на дорозi з напучуваннями, заярiла лють.

– «Рать буде… Гуслi – теж зброя…» – Арсен уголос перекривив Калiграфа. – А що ви луччого дасте менi, нiж маю, якщо б я i пiшов з вами? Нинi Івашко обiцяв собак на мене нацькувати, що ж – пiсля переможноi битви вiн, напевно, виконав би свою обiцянку.