Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Повiльний падолист уже не навiював Гулаковi думок про швидкоплиннiсть життя, а навпаки – про його тривалiсть. Тiльки що згадане перемiстилося з минулого в сучасну площину й зажило поряд iз нинiшнiм днем, немов жодноi перерви не було. І взагалi немае «було», «буде», iснуе тiльки «е» – як ця стара липа, що струшуе з себе крихiтнi митi життя, а його в запасi дуже багато, i пiсля перепочинку треба ще не раз зацвiсти медоносним цвiтом – дерево ж не вiдмерло.

Гнiтючий стан, який сьогоднi з самого досвiтку i дотепер вповзав у душу, мов iдкий дим з погарища, розвiювався; згадка про колишне, зовсiм недалеке, пробила густу повсть осамiтнення, як свiжi протяги, дим щез, i полегшено зiтхнув Гулак – вiн ще дужий i не повинен, не мае права насильно дiлити свое життя на колишне i нинiшне, воно едине в нього – вiд стиглоi весни на днiпровських кручах до майбутньоi зими над Курою, i день сьогоднiшнiй з першим променем сонця iз Махати i цим падолистом лiг у один вимiр iз днем вчорашнiм, тож обминати його не треба, та й обминути неможливо.

Микола Іванович пiдвiвся, поправив окуляри, приглянувся в затiнок липи, де мав би стояти у смокiнгу й цилiндрi з магiчною паличкою в руцi – iнакшого уява змалювати не могла – всесильний Майстер Часу й Простору, а таки е, е та вища сила – Бог, гармонiя, природа, називайте як хочете, але вона е!..

Гулак подався до палацу. Дзеркальна зала була порожня. Наслуховував, чи не чутно якихось голосiв. Йому тепер нiзащо не хотiлося йти звiдси; Микола Іванович злякався, що з'iзд перемiстився раптом в iнше примiщення, якого не знайде, i обiрветься та слаба нитка, котра нинi пов'язала його iз свiтом, в якому вiн жив колись i повинен жити й далi, щоб не замурувати себе до решти в мушлю вiдчуження i бездiяльностi.

За мить вiн отерп вiд страху, що все це йому наснилося, приверзлося i вiн надалi залишиться на самотi iз своею нiкому не потрiбною обiтницею мовчання, за яку iгнорують його «тергдалеулi» i нiмо докоряе Тереза.

Люди щось роблять, працюють, борються, живуть, протестують, а я заховався у гординю своеi чесностi i тiльки нею вимiрюю всi людськi цiнностi, протиставивши себе всiм тим, якi не вистраждали того, що я.

А чи маю на це пiдстави, чи мав нинi моральне право вiдштовхнути вiд себе людину, на працях якоi виростуть поколiння, усвiдомлять свою нову вартiснiсть на його рацii i помилках? Хто спостерiгае iнших у бою, той не воюе…

До Миколи Івановича пiдiйшов розпорядник з'iзду.