Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Був вiн молодий, зовсiм ще юний, проте обличчя, нiби попелом припорошене, не випромiнювало нi енергii, анi молодечоi життездатностi; сiруватий, наче вимоклий, хирлявий i зсутулений, у благенькому сiряку незнайомець назвав себе Олексiем Петровим – студентом прав.

Завадський подумав, що ця кволiсть, блiдiсть i тужлива покiрнiсть – наслiдок хронiчного недоiдання, i йому стало шкода хлопця. Залишивши гостя бiля порога, подався до комода, щоб дiстати з шухляди кiлька карбованцiв. Студент, видно, вмить зрозумiв намiр священика: вiдреченi од свiту цього, запаволоченi смутком i безнадiею очi пожвавилися, нiби зрадiли, побачивши край у безвиходi, та попелясте обличчя залив ураз рожевий рум'янець сорому, студент вiдступив крок назад i тихо, нiби по-змовницьки, проказав:

– Я не старцюю, ваше преподобiе… Ось зароблю, дасть Бог, якийсь грiш репетиторством i заплачу… Ви не сумнiвайтесь, я не обманець…

– Чого ж ви хочете, милейший?

– Та ось… Вiд вашого диякона я випадково дiзнався, що ви здаете студентам кiмнати i е ще одна вiльна.

Чи не будете такi ласкавi прийняти мене на квартиру?

Завадський пiдступив ближче до Петрова, пильно вивчаючи його обличчя. Скромний, тихий, не те що холоднозорий, впертий квартирант, з яким тiльки-но закiнчив довгу й безплiдну розмову за обiдом. Високо занiсся той, помiркованiсть страхопудством назвав. Саме це й додавало протоiереевi охоти допомогти смиренному прохачевi, який, Бог дасть, згоряючи у працi невсипущiй, пiднiметься над марнославною гординею Гулака.

Авжеж, у самотне дерево завше блискавка б'е…

– Хто ти i звiдки i де досi мешкав? – спитав Завадський по-батькiвськи м'яко.

Петров не зразу вiдповiв. М'явся, хрускотiв пальцями, переступав з ноги на ногу, а коли священик посадив його у крiсло, сказав нарештi:

– Менi дев'ятнадцять рокiв, два з них вже студiюю. А закiнчив Курську гiмназiю… Мешкав у свого дядька на Подолi – професора математики Подгурського, а коли з батьком оце трапилося… дядько не захотiв, щоб я мешкав у нього…

– Що з батьком трапилося?

– Вiн… Вiн був жандармом, квартальним… І, розумiете, спився.

Звiсно – розжалували, а дядько побоявся за свою шкуру. Та батька вже немае, цiеi зими знайшли задубiлого пiд муром, ну, а мати… мати жде, коли единий син стане на ноги i сплатить iй борги за свое… народження.

Протоiерей сидiв навпроти Петрова, його погляд то холоднiв, то теплiв, у мозок шпигнуло слово «жандарм», та потiм серце сокрушилося, коли син згадав про борги матерi.