Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Жаль менi стало вимученого хлопця… Однак признаюся, що супроти волi зродилося й дивне бажання, щоб i вiн прилучився до тiеi компанii, спiзнав пристрастi, радощi, сльози, якими живуть урвителi, але його не кликали, i я запросив Петрова до себе на свячене яйце.

Приглянувся до нього: Альоша нiтрохи не змiнився – нiби засушив себе в своiй сiростi й покiрностi долi, тiльки очi неспокiйно бiгали, уникаючи мого погляду. Менi здалося, що вiн ображений iгноруванням сусiдiв мало не до плачу.

– Сину мiй, – почав я розмову, коли перший шматок шинки пiшов навздогiнцi за чаркою калганiвки в мое горло, – святкуймо не у квасi злоби та лукавства, а в опрiсноках чистоти i правди.

Бо сказано: iжа нас не виставляе перед Богом – ми не кращi, коли iмо, анi гiршi, коли не iмо…

Звiсно, я молов непотрiбне, не пасувало воно до настрою мого гостя, який в'яло жував половинку крутого яйця, нiби страждав од переситу або ж хворий мав шлунок. До чарки вiн i не торкався, i я, вельми повздержливий до оковитоi, мiг би це зарахувати до чеснот Альошi, та якось воно, навпаки, нiби вiдштовхнуло мене од нього: пияк – мерзота, а от непитущий чомусь викликае недовiр'я – чому не п'е, хворий чи вичiкуе, поки сп'янiе товариш по чарцi?.

. Я показав на повний келих, пiдморгнув гостевi, та вiн мого заохочення й не помiтив, весь час дослухався до веселого великоднього гомону за стiною i спитав урештi:

– Хто вони?

Дотепер менi здавалося, що я все знаю про своiх квартирантiв та iх гостей, однак це запитання було надто пряме, оголене, гостре, мов на допитi, i я не вiдразу здобувся на вiдповiдь.

А й справдi – х т о вони?

Спершу згадав розмову з Гулаком пiд час обiду. Вiн тодi сидiв навпроти мене за столом. Поправляв окуляри, наче боявся, щоб вони не впали з його короткого носа, був уважний i прямо дивився в очi. Спокiй, вiра, сила i розважна мудрiсть спливали з глибин того погляду, вiн смакував токайське вино, прихвалюючи його, i ставав щораз балакучiший, доступнiший.

Я мiг був сказати Петрову, щоб задовольнити його цiкавiсть, що Микола Гулак, наприклад, внук генерального обозного Вiйська запорозького, син освiченого помiщика Золотонiського повiту Полтавськоi губернii; учив його домашнiй учитель естонець Лiнденберг, який забрав здiбного до гуманiтарних наук хлопця з собою у Дерпт i помiстив спочатку в пансiон професора Раупаха, а потiм на юридичний факультет Дерптського унiверситету, який Гулак закiнчив 1844 року, отримавши юридичне звання високоi градацii.