Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Як ви тодi розцiнюете заборону сходок, концертiв, спектаклiв – не з погляду полiтики, а культурного дiяча? Дайте вiдповiдь нарештi, найавторитетнiший професоре, якого студенти носять на руках! Вiд вас залежить успiх студентського виступу: якщо Костомаров буде на нашому боцi… Ви не подумали про те, що тi ж студенти опустять вас з висоти на долiвку, коли переконаються у двоедушностi свого кумира?

– Пiдтримувати страйку не буду, – звiсив голову Костомаров, – вiд цього постраждае наука… І прошу… прошу не судити про моi погляди у зв'язку з епiзодом сорок сьомого року.

Ми помiтили, як сiпнулися похиленi плечi Шевченка, нервово смикнувши вус, вiн пiдвiв спiдлоба великi сивi очi, проказав:

– Не блюзнiрствуй, Миколо. Цей епiзод коштував нам цiлого життя…

– Я гадаю, Тарасе, – вiдповiв Костомаров, не дивлячись нiкому у вiчi, – що кожен з нас мав досi час осмислити содiяне ранiше. Для мене важливе тепер тiльки одне – наука.

– Гаразд, – наступав студент. – Та коли так, то як ви, жрець науки, могли, не кривлячи душею, причащатися у церквi? Невже ви це робили з вiрою? Ви двоiтесь у всьому: адже на ваших лекцiях ми нi разу не почули мiстичних iнтонацiй.

Навпаки…

– Я нiкому не дозволяю втручатися у мое духовне життя, юначе, – пiдвiвся з крiсла Костомаров. – На лекцiях читаю росiйську iсторiю, а не богословiе. І якщо я обурювався iнквiзицiею, то це ще не означае, що в мене зародилися сумнiви щодо вiри в Христа.

– Божок упав iз п'едесталу, – скрушно промовив студент.

Костомаров мовчав, та ми бачили, що вiн збираеться з думками.

Врештi мовив:

– Я бачу, як накочуеться лихо на нас усiх – на краiну, народ. Ви, нiгiлiсти, стаете тiею руйнiвною силою, яка не знае, що будувати на розчищеному мiсцi. Нинi ви лiберальнi базiки, завтра – герострати, а потiм – бiржовi гравцi! Вибачте, можливо, я не маю рацii… Час розсудить нас, хлопче. Я ж до кiнця днiв моiх говоритиму тiльки мовою науки, а до всього iншого, у чому не вмiю розiбратися, буду застосовувати один принцип – мовчання.

Чернишевський вийняв руки з кишень, стиснув до хрускоту пальцi, й сказав спокiйно, владно:

– Хвороба мовчання, Миколо Івановичу, породжуе бiльшу, набагато небезпечнiшу болiсть – байдужiсть до громадських справ.

Це зло, мiй старший друже, вельми пiдступне: воно паралiзуе вiльний розвиток мислi. Звикнувши до комфорту мовчання, ми стаемо апатичними, а це призводить нас до загальноi сонливостi, летаргii… Дозвольте вiдкланятися.

Чернишевський вийшов, за ним подався студент.