Хресна проща

Усе це збереглося з одинадцятого столiття…

– Хто грiшний, сiдай на цей стiлець i сповiдайся, – промовив Аркадiй. – Тiльки сповiдника немае серед нас.

– Цю функцiю найкраще сповнив би наш Старий, – обiзвався Мирон. – Вiн вусатий, а бороду йому приклеiмо. Ти ж, Аркадiю, сiдай перший i признавайся до своiх грiхiв – певне, вже досить натворив iх у театрi з юними артистками.

– Старi набагато грiховнiшi, з юними не так цiкаво, – засмiявся Аркадiй. – Але як признаватися до провин, коли немае сповiдника, – вголос?

– Можна i вголос, тут нiхто, крiм нас, не почуе, ми ж нiкому не розкажемо.

Ігор вийшов на середину галереi, закрiпив свiчку на сповiдальному каменi й заговорив, надаючи мовi вмисноi урочистостi:

– Ми зiбралися тут не для жартiв, друзi моi. Маемо створити схоже на масонську ложу товариство, тiльки треба його якось назвати.

Мирон Синютка, який на третьому курсi вважався всезнайком, запропонував:

– Назвемося фiломатами, тобто любителями наук.

– Непогано, але ж товариство пiд такою назвою iснувало у Вiльнi ще за Мiцкевича, – засумнiвався Ігор.

– І iх усiх пересадили, – вставила Лiда.

– Тому, що вони з любителiв наук перетворилися на полiтиканiв, – зауважив Антон. – Ми ж маемо бути лояльними.

– А для чого лояльному товариству збиратися в печерi?

– Для емоцiй, – зiронiзував Аркадiй. – Ти ж сама сказала, що ми романтики.

– Дурницю ляпнула… Романтики – то не тi, що зiтхають до мiсяця пiд спiв соловейкiв, а котрi потайки чистять зброю…

– То щоб жiнка не ляпала дурницi, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…

– Не сварiться, – обiрвав суперечку Ігор, помiтивши в очах Лiди й Аркадiя злостивi iскри, – i чого то вони незлюбили одне одного? – Й теж не викликайте вовка з лiсу: в цiй печерi живе й чатуе на своi жертви енергетика катiв i скривджених.

Колись давно татари задушили тут димом монахiв, а вже за нашоi пам’ятi, в сорок першому, новiтнi ординцi замордували священика й дяка…

– І ти – до полiтики? – озвався Антон.

 – Застерiгаю ще раз: ми повиннi сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкцii.

– Старенька пiсня на новий мотив, – промугикав Мирон.

– Я ще нiчого не вмотивовував, – огризнувся Антон. – Поки що викладаю своi погляди на наш суспiльний устрiй в трактатi «З полону власностi». Давно вже над ним працюю.

– І що зробиш з тим трактатом?

– Заклею в конверт i вишлю в ЦК.

– Наiвний. Колись за таку консультацiю тебе вислали б на Соловки.