Хресна проща

Були вони зримi й зовсiм не зв'язанi з легендою про таемниче зникнення колишнього студентського товариства в утробi печери; не було такого, але кожна байка мае свое пiдгрунтя: прихожани церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi, якi звикли щонедiлi бачити в Страдчi молодiжний гурт – може, то археологи? – що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на свiт Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березi Верещицi…

А може, й справдi, – думав тепер Ігор, – ми розчинилися у пiдземеллi, бо куди подiлися, в яких свiтових пропастях позникали, що нiкого на умовленому мiсцi нинi нема… Ігор у думцi вперто скликав колишнiх друзiв, i ось вдалось йому на один мент iх повернути й розставити на зримiй картинi такими, якими вони були в днi студентськоi юностi, – жадiбних до життя загарливцiв, котрим самого унiверситету, лекцiй, захоплень викладацькою майстернiстю професури, тривожних хвилин пiд час екзаменацiйних сесiй, шелесту книг у бiблiотеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок i передовсiм творчого проявлення – кожен з нас бажав виявити на людях свою визрiлу, та ще приховану духовну сутнiсть читанням власних поезiй, новел, вмiнням викласти у словах своi погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусiях, були потенцiйними полiтичними протестантами i головне – прагнули стати помiченими, видiленими iз студентськоi маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спiймався на гачок заманливого оголошення, вивiшеного на дверях студентського клубу: охочi взяти участь у драматичному гуртку можуть зiбратися такого-то дня i о такiй-то годинi в актовiй залi, що маестатично називалася тодi «kolegium maximum».