Хресна проща

Та й композитор не видумуе музики, вiн ii чуе…

– Маеш рацiю, Аркадiю, – сказала Лiда, i в ii очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж вiн зовсiм не глупий! Однак у цю саму мить нiби бiсик вскочив у неi й нагадав iй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами i хворобливою хтивiстю в очах, коли поглядае на Оресту, – й немов згадавши враз про свое ставлення до нього, мовила глузливо:

– Без науки в попередникiв, яку ти називаеш наслiдуванням, не було б поступу… А хiба ти не наслiдуеш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрii давно минули.

Усi дружно засмiялися, й Аркадiй теж, та я помiтив його злий позирк на Лiду й подумав, що цього жарту вiн iй нiколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав смiх:

– Товариство, шановнi домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про iмператорськi бакенбарди наша нинiшня мова, а про перший iсторичний твiр новоспеченого Геродота! Я уважно слухав i вловив у оповiданнi Ігоря зовсiм нове.

І скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповiданнi прецiкава iдея – домiнанта майбутнього роману: коли народовi в нерiвнiй битвi ворог вибивае меча з рук, народ одразу витворюе нову незнищенну зброю – мисль. Й вiн стае непереможним, здатним зберегти свою iдентичнiсть i в неволi…

Цi його слова допомогли менi виборсатися iз пригнiчення, в яке я запав пiд час дискусii.

– Слухайте, – сказав я, – це ж тiльки спроба.

Мое оповiдання – то ядро бiльшого твору – повiстi або роману – про Страдчiвський печерний монастир.

– Щасливоi дороги, Ігоре, – сказала Лiда. – Пиши й надалi про нашi поразки: болючий шок пробуджуе до життя, а втiшання перемогами, яких у нас було зовсiм мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.

Перед вечором, набувшись на пленерi, ми подалися лiсовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловiчок у клепанi.

– Хто ви такi будете, що лазите по печерi, нiби то ваша комора? – спитав вiн владно, придивляючись до нас пiдозрiливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге…

– А ви хто такий? – пiдiйшов до чоловiчка наiжачений Мирон.

– Не твого розуму справа, – вiдбуркнув чоловiчок. – Я питаю, чого ви тут шукаете?

– Вчорашнього дня, – вiдказав Антон, i ми, злегка стривоженi, полишили посеред стежки загадкового чоловiчка.

– Це нишпорка, – сказала Лiда.