Хресна проща

Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:

– Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний мiсцевий алкоголiк.

Проте настрiй у нас був зiпсований, ми мовчки доiхали до Львова, й коли Ореста на своiй Пiсковiй вийшла з автобуса, я навiть не зрушився з мiсця, щоб провести ii.

V

У тi часи нашого студентського гуртування й боязкого вiльнодумства пiслясталiнське потеплiння, яке Еренбург назвав «хрущовською вiдлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно-помпезним святкуванням трьохсотрiччя возз'еднання Украiни з Росiею.

Усi, хто дихав, – вiд пiонерiв до найавторитетнiших партiйних босiв – день у день на зборах, концертах, на сценах, стадiонах, на вулицях i в парках, збиралися, промовляли, танцювали i спiвали, iмiтуючи всенародну радiсть з приводу злуки двох народiв, з яких один, украiнський, протягом усього iсторичного часу нi про що iнше не мрiяв – лише про те, як би швидше, мiцнiше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь свiт, що такий упряжений стан йому найпотрiбнiший, найзручнiший i наймилiший; хохлушка у вiночку й кацап у косоворотцi й кепцi з гудзиком на тiм'i, побравшись за руки, млiли вiд неймовiрного щастя – на плакатах, картинах, паркових фiгурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свiй вибiр гетьмана Хмельницького забовванiли посеред паркових майданчикiв, на перехрестях дорiг, на горбах та лiсових галявинах, – кожна клiтина украiнського краю просякла сукровицею вiрнопiдданства, й навiть крапля живоi кровi не пульсувала в тiлi замордованого колись голодом, депортацiями, розстрiлами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втiхою уярмленого народу.