Хресна проща

Ореста знеохочено посмiхнулась й вiдказала:

– Ще трохи – i нiщо iнакше не буде називатися, тiльки Хмельницьким i Франком… І все те конче потрiбно вiдсвятковувати? Ще дiйде до того, що кожен потiчок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах – кожна Довбушева. Що це за мана, ти мiг би менi пояснити?

– Приiдь в недiлю до Янова, поговоримо й про це.

– Не приiду, не хочу… Хiба що ти написав щось нове – менi приемно слухати твоi оповiдки.

Але тi вашi дискусii!.. Ви такi смiшнi, коли вдаете мудрих…

На розi Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала менi по-хлоп'ячому руку, нiби дала зрозумiти, що ми маемо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнiчений ii холодком, не вiдходив, й вона, пожалiвши мене, промовила:

– Приходь колись на Пiскову. Два довгi дзвiнки у дверi…

…З-помiж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало Янiвського озера й брижилося вiд потужних звукiв духового оркестру, що вряди-годи вибухав маршем, коли голова селищноi ради вручав почеснi грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення мiстечка без ентузiазму, мовляв, не маемо нiчого проти великого Франка, його iм'я робить нам честь, проте, як собi хочете, а Янiв залишиться й надалi Яновом, бо так було споконвiкiв; нагородженi перечитували адреснi тексти на грамотах й поблажливо усмiхалися: а куди iх в хатi причепити, та певне, що помiж образи – на пам'ять про свято, якого в Яновi ще не було…

На майданi стояли Ігор, Антон, Мирон i Лiда; Антон щось говорив до Ігоря, показуючи очима на чоловiчка в клепанi, що стояв обiч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотiв: «Це той самий, що чiплявся нас бiля печери».

 – «Хто вiн такий?» – спитав Ігор в жiнки, що стояла поруч. – «А то посильний, служка, без якого голова нiчогiсiнько не знав би, що дiеться в мiстi, така собi паскуда з довгим язиком…» Жiнка ще щось додавала до характеристики чоловiчка у клепанi, однак Ігор вже ii не слухав, а Лiда хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закiнчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча.