Хресна проща

Тобi потрiбна пiдкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кiгтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсi краси каучукова дiвоча подоба на iм'я Барбi. Купив би ти собi таку забавку, вона напевне красивiша вiд Орести…

– Замовкни! – скрикнув Ігор.

– Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й вiн не Барбi чоловiчоi статi… Всi ми здатнi повчати iнших, навiть допомогти готовi, собi ж зарадити не вмiемо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться iнакше: християни, наприклад, пiдносять горi обличчя, а мусульмани – зади…

– А ти ще й грубiянка, Лiдо.

– Я натуральна, Ігоре.

Втiм дверi до кав'ярнi з грюкотом вiдчинилися, й досередини увiйшов чоловiчок у клепанi. З обвислоi нижньоi губи звисав заслинений недопалок, чоловiчок цвиркнув крiзь зуби, i його сiре обличчя просвiтлiло, коли впiзнав нас. Безцеремонно пiдiйшов до нашого столика, сiв на вiльну табуретку й проказав крiзь хриплий смiшок:

– Я так i думав, що ви тут! А що п'ете?

– Ми непитущi, – вiдказала Лiда.

– А я лише придивлюся до вас зблизька й пiду собi… Файну маеш паненку, хлопче.

Ігор пiдвiвся, взяв чоловiчка за оборки й понiс, просто-таки понiс до виходу, вiдчинив ним дверi й викинув на вулицю.

– Ти мене ще попам'ятаеш! – потряс кулаком чоловiчок, пiдводячись iз землi.

– Так йому й треба, гнидi: всюди воно свiй нiс пхае! – вдоволено засмiялася буфетчиця за прилавком.

Я розплатився за снiданок, i ми з Лiдою вийшли з кав'ярнi.

– Ще матимемо з ним клопiт, – сказав я.

– Клопотiв у нас буде багато, – спокiйно промовила Лiда. – А ти починаеш все бiльше менi подобатися.

– Ти менi давно сподобалася, Лiдо. Жаль тiльки, що я не в тебе закохався.

– Ще не вечiр, – тихо проказала Лiда.

День був тихий, злiтало з дерев листя, й ми крiзь ту осiнню круговерть подалися до Янiвського озера. Пробули там до надвечiр'я, нам було добре й не хотiлося розставатись.

– Як це дивно, – промовила Лiда на прощання.

– Не можемо, Лiдо, вона сильнiша за нашi зусилля. Але я теж кажу: ще не вечiр…

Лiда поцiлувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусноi зупинки, не оглядаючись.

VII

Антон Доленко, Аркадiй Молодин, Ореста Цiмбора i я – кожен у свiй час прибув з далекоi чи близькоi провiнцii завойовувати Львiв.