Хресна проща

Славна столиця Галичини очима родовитих львов'якiв – ремiсникiв, вуличних батярiв, базарних сидух, трамвайних кондукторiв, скромних домогосподарок, гонорових пань у шубах i вiденських капелюшках, премудрих завсiдникiв «стометрiвки» навпроти Оперного театру, якi про все, що дiялося на свiтi, докладно знали i в полiтицi були краще пiдкованi, нiж колишнi депутати до сойму або нинiшнi працiвники облвиконкому, а теж поважних професорiв Унiверситету та Полiтехнiки – насторожено придивлялася до нас; всi вони за нашою скрадливою ходою, запобiгливою усмiшкою, несмiливiстю, наiвною цiкавiстю, коли ми зупинялися бiля крамничних вiтрин, голосною бесiдою у трамваях й вокзальних почекальнях – впiзнавали нас, сiльських простакiв i не квапилися приймати у своi обiйми, й навiть тi з нас, якi вже встигли прожити по кiлька рокiв у мiстi, не почувалися рiвноцiнними з родовитими мiстянами й могли кожноi митi сподiватися банiцii…

Тiльки Лiда Сорока й Мирон Синютка видiлялися з-помiж нас урбанiстичною впевненiстю, були зухвалi й на слово гострi; Лiда виросла на Замарстинiвському передмiстi в сiм'i працiвникiв трамвайного депо, й це наклало певний вiдбиток на ii вдачу: трамвайники вважалися передмiською елiтою, зате в центрi iх мали за нижчу касту, й з цiеi причини вони завжди були готовi до самозахисту крутим словом, зневажливою реплiкою, всезнайським тоном мови, й така поведiнка передмiськоi елiти теж пахла провiнцiйнiстю.

А от Мирон Синютка, який вирiс у привокзальному районi на перпендикулярнiй до Городецькоi вулицi Хотимськiй з ii численними провулками й слiпими закамарками поблизу костьолу Святоi Єлизавети з трьома хмародерними шпилями, що проколювали небо, був властивим мiстянином, який мав право називати себе корiнним львов'яком.