Хресна проща

 – «Чому ти не постукав у дверi, коли блукав бiля мого дому?» – «Боявся твого глуму, ти жорстока…» – «Проведи мене нинi на Замарстинiв…»

Їх теж було тiльки двое, вони нiкого не бачили поруч iз собою, та я iх, як i Мирона з Антоном, теж чув, а десь у темному проваллi печери немов зачаiлася ще одна людина, така ж самотня, як i я, вона напевно чула розмови оповитих темрявою людей i сама мовчки розмовляла, тiльки нi я ii, анi моеi мови нiхто не чув, кожен з нас вiдокремлено iснував у пiтьмi й слухав лише себе самого; своi слова я посилав у провалля печери, де стояла, мусила стояти Ореста, та вони губились, глухнули, й не чула дiвчина моеi клятви у вiрностi iй i мого запевнення, що ту вiрнiсть не здолае ii нехiть до мене.

Не чула цього Ореста, i я не чув ii думок, поки не прошелестiв iз густого смерку шепiт, коли в печерi залишились тiльки я та вона:

– Почекай хвильку, Ігоре…

Й тодi я, немов незрячий, простягнувши вперед руки, пiшов на той голос; на сповiдальному каменi ще блимала лiхтарня, й до того пломiнця з глибини печери наближалася щупла постать дiвчини, в косi якоi знизу доверху пробiгали скупi свiтлянi блискiтки.

Ореста стала за сповiдальний камiнь, з темряви проступило ii обличчя, i я знесамовитiв вiд захоплення – така вона була прекрасна! Вона простягнула до мене руку, холодна долонька лягла на мое зап'ястя, i не з уст, а з пальцiв потекла ii мова, якоi краще б я не чув нiколи!

– Я грiшна, Ігоре, та не розгрiшення вiд тебе прошу, хочу лише, щоб ти, дiзнавшись, вiдкинувся вiд мене й не мучився, менi тебе жаль.

Я була коханкою Аркадiя…

Й тодi мене прошило зовсiм несумiсне з ii сповiдальним признанням почуття: замiсть гнiву й болю мене пройняла пекельна хтивiсть, наче б я був присутнiй при iхньому грiхопадiннi, i я збагнув тiеi митi, що не зможу викинути з душi образу коханоi, поки не здобуду ii так, як Аркадiй.

У той мент свiтелко лiхтарнi згасло, я кинувся у темряву, та не знайшов Орести, ii силует уже затуляв отвiр печери, вона повернулася до мене, i я почув ii шепiт, схожий на сичання змii:

– Менi насправдi жаль тебе, Ігоре… Ось слiд басамана пiд твоiм оком, а це тiльки початок, вас усiх знищать.

І я не хочу бути серед вас. Я врятую вас, ненавидячи, i знаю, як це зробити… Я не люблю тебе, не люблю нiкого, та й увесь свiт мене не гiдний!

Вона, хлипаючи, зiйшла схiдцями униз на лiсову стежку й побiгла нею до залiзничноi станцii. Наздогнала Лiду з Аркадiем, обминула iх i зникла з моiх очей назавше.