І земля, і зело, і пісня

Грiзний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увiйшов на Волинь iз незлiченним вiйськом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вiрнiсть великому хакану i, дiждавшись немочi Батия, п’ять рокiв тому погромив темника Куремсу пiд воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарiв вiд Василька i Лева й повелiв iм зруйнувати всi фортецi. Лев уже розкидав городи Данилiв i Стiжок, Львiв i Кременець, i Луцьк теж розметав. Василько спалив Володимир. Нинi Бурундай вирушае з полоненим Васильком на Холм.

Князь Данило втiкав. Не зi страху за власне життя: господину землi Галицькоi й Волинськоi вивершувалося шiстдесят лiт, добрих чотири десятки з них вiн не сходив з коня i не завжди сидiв у сiдлi з паленого золота – деколи й охляп, i не кожного разу виiжджав у каптанi з грецького оловiру – частiше в ярицi, бував i на конi, i пiд конем, пришпорював свого аргамака в погонi й утечi, сидiв на тронi i стояв на колiнах – життя незмiрно втомило князя; тож не ради життя свого Данило, переодягнений за простого дружинника, скакав тепер верхи з Холма до Синеводська, а ради крихти вiри: пробереться востанне до Угрiв i гукне звiдти ще раз Європi, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб некованi ординськi конi збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.

Попереду й позаду князя на вiддалi двох арбалетних пострiлiв скакали озброенi мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звiринi путiвцi. Данило почувався в безпецi: на лiнiю вiд верхiв’я Вепра до згину Руськоi путi в Тур’е ще не встигли, певне, пробратися ординськi стежi, князь випередить iх i допаде до Синеводського монастиря Святоi Богородицi, захищеного iз заходу Тустанською фортецею, де вiн вiсiмнадцять лiт тому, повернувшись з невдалого сватання до угорського короля Бели IV, перший раз рятувався вiд орди.

Тодi, iдучи до Буди, Данило ще не знав, що над Днiпром уже iржуть ординськi конi, вiн хотiв устигнути заручитися союзом з уграми, однак не зумiв переконати немудрого короля, що треба ставати плiч-о-плiч проти навали, яка спустошила московитськi князiвства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рiвнину й учинила там те саме, що й по цей бiк Карпат, – лихо, яке можна передати хiба словами старозавiтного пророка Ісайi: «Вийдуть з лiсiв звiрi дикi, i ратаi перестануть спiвати на нивах, дороги запустiють, i добре буде тiльки мертвим i ненародженим, а горе живим, бо не буде мiж ними нi смiху, нi богохульного слова, i вiд крику людського потрясеться земля, i заплачуть тодi ангели, дивлячись, як гине люд».