І земля, і зело, і пісня

На Соляному гостинцi дозорцi пропустили вас, та вернутися по ньому можна тiльки з мого дозволу, бо на сигнал iз замку вмить вiдкриваються вовчi ями. Та й шiсть порокiв стоять на зрубах… Ординцi розклали намети над Стрием: як дiзналися моi розвiдники, ждуть, коли княжич Лев, який минулоi седмицi мури Львова розметав, приiде сюди й Тустанську фортецю спалить».

«Не буде цього», – спокiйно мовив Данило, й розпогодилось чоло у воеводи.

«Спасибi, князю. Ми так само мiж собою порiшили».

Князь зiгрiвся бiля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброенi воi з суворими обличчями. Заспокоений Данило розстебнув ярицю на грудях, присiв на колоду й аж тодi побачив за ватрою жiнку в чернечiй одежi: сумними очима, наче й не помiчаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломiнцi вогкi полiна.

Схопився князь.

«Що тут робить жiнка?» – суворо спитав воеводу.

«Нинi у всiх лихо», – знiтився Чермний.

«Полюбовницю завiв у лиху годину i хтивiсть сiеш серед ратникiв?» – розсердився Данило.

«Нi, господине, – спокiйно вiдказав воевода. – Нiкому ця жiнка не належить. Прийшла живот свiй оддати за отчину – замiсть мужа свого, убитого за твоiм повелiнням».

«І – за отчину?!» – звiв брови князь.

«Право княже – милувати й карати. А отчина е отчиною поза твоiм правом, справедливим чи не справедливим».

«Хто ж ця черниця?» – поник голос у Данила.

«Жона Митуси, Зореслава», – мовив воевода, i аж тодi пiдвела на князя очi жiнка.

«Зореслава… – повторив за воеводою князь Данило i пригасив у душi збентеженiсть. – Не знаю тебе, жоно, та коли свiй бiль за кривду потлумила й маеш волю стояти з нами, то дяка тобi: жiночi руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А в смертi мужа твого, Митуси, не я повинен, вiн сам не хотiв жити».

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворiсть оживила прив’яле обличчя жiнки, вона пильно дивилася на князя, нiби намагалася осягнути розумом велич цiеi людини, яка все свое життя посвятила рiдному краевi, мужа благородного й сильного, котрому пiдвладнi закон i благодать, повелителя, рятiвника i – вбивцю.

При останнiх словах князя половецькi очi Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокiйно-зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

«Мiй муж не мiг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неi бажав».