І земля, і зело, і пісня

Чи було так насправдi, не мiг би заприсягтися Святослав, нiхто ж бо з новгородських дружинникiв, що тьмою увiйшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополковi, який зi своiми воями, готовими до битви, став бiля Золотих Ворiт, не проник у Святославiв сон як свiдок подii. Зiйшлися тiльки увi снi бiля папертi Десятинноi церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза свiтом болiзней i печалей у кам’яному саркофазi навпроти престола пiд опiкою християнського Бога, що троеперстям благословив вiчну славу покiйного князя, – i стали один навпроти одного у тяжкiй непримиренностi.

Лик Ярослава iз щоками, заслоненими свiтлими пасмами волосся, що спадало на закутi в панцир рамена i зливалося з клинцем чорноi борiдки, – стримано пробивався до блiдих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зiниць, з яких струменiла на суперника стримувана лють.

Ярославовi дружинники заступили спинами вхiд до храму, як переможцi, й захищений ними новгородський княжич, увiйшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними грiхами Святополком, промовив:

«Не ступиш ногою до святого дому, бо навiть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазi твiй вiтець i прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпiями стали б i заклювали б окаянного.

Не квапся, братовбивцю, досягати своiм мечем мого горла: чаша твоеi злочинноi душi переповнилась кров’ю братiв, i моя в нiй уже не вмiститься. Твiй найманий убивця Блуд зарiзав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенiгiв, вiдпочивав у шатрi над Альтою, а злочинцi Торчин i Горемир руками задушили малолiтнього Глiба. Якби ти сiв на киiвський стiл, твое погане iм’я впало би прокляттям на всю отчину – чи змiг би наш народ витримати таку наругу?»

Зблiдли цяточки зiниць на бiлках очей Святополка, й вiн вiдказав, пригашуючи в поглядi злобну ехиднiсть:

«Усобицi, брате, то наше життя. Хiба мiж синами нашого дiда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати.

А чи не зачаiвся нинi на тебе i на мене у Землi древлянськiй пiдступний Святослав – i Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програе… Я ж найстарший iз синiв покiйного вiтця, то кому, як не менi, належиться киiвський стiл?»

«Свiжа кров невинних отрокiв на твоiх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав i, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка.